Учите детей как противостоять похитителю или насильнику!

Сегодня, когда мы почти каждый день слышим о том, что пропадают дети, о жертвах педофилов и прочие страсти — считаю, что каждый родитель должен провести со своими детьми разъяснительную работу. Хорошим помощникам для этого будет пособие «Что делать, если…» Людмилы Петрановской. Сразу оговорюсь, что это не реклама — просто очень хорошее пособие, адаптированное для понятийного аппарата детей разных возрастов. Главу «Пристает незнакомый человек» нашел в интернете и предлагаю вашему вниманию.

Что делать, если… ПРИСТАЁТ НЕЗНАКОМЫЙ ЧЕЛОВЕК
Наверное, нет на свете ни одного мальчика или девочки, которым взрослые не говорили бы:

НИКОГДА НИКУДА НИ ЗА ЧТО НЕ ХОДИ С ЧУЖИМ ЧЕЛОВЕКОМ!!!

И всё-таки время от времени случается так, что ребёнка куда-то уводит или увозит чужой человек, и потом этого ребёнка никогда не находят или находят уже покалеченным, а то и убитым.

Этих детей не крадут из кроваток ночью. И не отнимают у родителей силой. Их уводят прямо с улицы среди бела дня.

Им просто говорят: «Пойдём, я покажу тебе котёнка» или «Хочешь, угощу мороженым» — и ребёнок САМ даёт чужому дяде руку и идёт с ним. Он думает в этот момент о котёнке и о мороженом, а вовсе не о том, что говорили родители про НИКУДА, НИКОГДА и НИ ЗА ЧТО.

И оказывается в полной власти злодея.

Да, взрослые много чего такого говорят и не разрешают. Иногда если не очень-то послушаешься, то ничего страшного и не произойдёт. Вовсе не обязательно ты заболеешь, если выскочишь на улицу без шапки. Совсем ничего не случится, если съесть пару лишних конфет. И даже глаза от компьютера очень даже может быть, что и не испортятся.

Но НЕКОТОРЫЕ правила, которые слышишь от взрослых, особые. К ним надо относиться ОЧЕНЬ СЕРЬЁЗНО.
И НИКОГДА не пробовать проверить, а что будет, если не послушаться.
Про ЧУЖОГО ЧЕЛОВЕКА — как раз такое правило

Если ты уже достаточно большой, чтобы гулять во дворе или ходить в магазин и в школу без взрослых, значит, можешь понять: на свете бывают по-настоящему плохие люди. Редко, но они встречаются.

Они никого не любят и никого не жалеют. Тебе не удастся их уговорить не обижать тебя, не получится разжалобить слезами. Они не передумают и не исправятся. С ними просто нельзя оставаться один на один.

При этом выглядят такие люди совершенно не как Бармалей или Фредди Крюгер. Обычно выглядят.

ОНИ МОГУТ УЛЫБАТЬСЯ. ГОВОРИТЬ ЛАСКОВЫМ ГОЛОСОМ. ОНИ МОГУТ ПРОТЯГИВАТЬ КОНФЕТУ. ОНИ МОГУТ ПОПРОСИТЬ ПОМОЧЬ.

Ты ни за что не отличишь по виду злодея от обычного человека. Поэтому правило звучит именно так:

НИКОГДА НИКУДА НИ ЗА ЧТО.

Даже с самым симпатичным, очень добрым и безопасным на вид человеком. Даже на минутку. Даже недалеко. Даже если очень интересно.

Ещё раз: НИКУДА НИКОГДА И НИ ЗА ЧТО.

Злодеи могут быть очень хитрыми. Они могут сказать:

«ПОМОГИ МНЕ НАЙТИ БОЛЬНИЦУ, ДАВАЙ ТЫ СЯДЕШЬ В МАШИНУ И ПОКАЖЕШЬ МНЕ ДОРОГУ»

«ПОМОГИ МНЕ ОТКРЫТЬ ДВЕРЬ В ПОДЪЕЗД, Я НЕ ЗНАЮ КОДА»

«ТЫ ЖЕ ДОБРЫЙ МАЛЬЧИК, ДОНЕСИ МНЕ СУМКУ ДО МАШИНЫ, МНЕ ОЧЕНЬ ТЯЖЕЛО»

«ТАМ ЗАСТРЯЛ ПТЕНЕЦ, ДАВАЙ Я ТЕБЯ ПОДСАЖУ, И ТЫ ЕГО ДОСТАНЕШЬ»

«ПОЙДЕМ В МАГАЗИН, ТЫ ПОМОЖЕШЬ МНЕ ВЫБРАТЬ ИГРУШКУ ДЛЯ МОЕГО СЫНА»

«ХОЧЕШЬ СНИМАТЬСЯ В КИНО?»

«ТАМ ЗА ГАРАЖОМ ЛЕЖИТ МОБИЛЬНИК, ЭТО НЕ ТЫ ПОТЕРЯЛ?»

И даже:

«ТВОЕЙ МАМЕ ПЛОХО, ИДЕМ СКОРЕЙ!»

На ЛЮБЫЕ предложения куда-то пойти с чужим человеком нужно твёрдо отвечать НЕТ и сразу же уходить туда, где есть другие люди. Если человек, который тебя позвал, не злодей, он не обидится на твой отказ и не будет настаивать.

НИ В КОЕМ СЛУЧАЕ НЕЛЬЗЯ:

САДИТЬСЯ В МАШИНУ К НЕЗНАКОМОМУ ЧЕЛОВЕКУ

ЗАХОДИТЬ ВМЕСТЕ С НИМ В ПОДЪЕЗД

ЗАХОДИТЬ ЗА ГАРАЖИ, В ТЁМНЫЕ УГЛЫ, В ПОДВАЛ

Не думай о том, что будешь выглядеть невежливо. Нормальный взрослый тебя поймёт и даже будет рад, что ты такой разумный. Просто скажи: «Мама не разрешает мне ездить в лифте с незнакомыми. Я поеду отдельно». А лучше дождись кого-то из соседей, кого ты знаешь.

Иногда злодей ведёт себя очень нагло, он хватает тебя за руку или за плечо прямо на улице и делает вид, что он твой знакомый или даже родитель.

Он может кричать: «Немедленно иди домой, я сказал!» или страшно шипеть тебе в ухо: «Иди за мной и не вздумай сопротивляться, иначе будет плохо». Он может пытаться усадить тебя в свою машину.

В этот момент бывает очень страшно, тут-то и таится главная опасность. От страха некоторые дети теряют голос, у них дрожат коленки, и они покорно делают всё, что им велят.

НЕ ТЕРЯЙ ГОЛОВЫ!

ПОМНИ: ЭТО — ОСОБЫЙ СЛУЧАЙ!

ВСЕ ПРАВИЛА ВЕЖЛИВОСТИ ОТМЕНЯЮТСЯ! ТЫ НЕ ПРОСТО МОЖЕШЬ, А ТЫ ДОЛЖЕН:

ОРАТЬ,

КУСАТЬСЯ,

ЛЯГАТЬСЯ,

ЦАРАПАТЬСЯ

и вообще

ПРИВЛЕКАТЬ ВНИМАНИЕ ЛЮБЫМ СПОСОБОМ.

Злодею нужно, чтобы всё прошло тихо и незаметно. Если ты будешь сопротивляться, поднимешь шум, если вас увидят другие люди — считай, что ты уже спасён. Злодей, скорее всего, просто бросится наутёк и от тебя отстанет.

Или растеряется, и ты сможешь вырваться и убежать.

Конечно, это непросто. Особенно очень послушным детям трудно, которые и представить себе не могут, как это — не сделать того, что взрослый велит.

Но ты должен! Как бы тебе ни было страшно, как бы ни было непривычно и трудно грубо вести себя со взрослым. Соберись и действуй!

Важно!

Орать нужно с умом.

Если ты будешь просто кричать: «Нет, не хочу, отстань», — люди вокруг могут подумать, что это и правда твой папа, который разозлился, что ты не пришёл вовремя домой.

Кричать нужно так:

«Я ВАС НЕ ЗНАЮ! Я НИКУДА С ВАМИ НЕ ПОЙДУ!»…

Если поблизости есть люди, ПРОСИ ПОМОЩИ, обращайся прямо к ним, кричи:

«Я НЕ ЗНАЮ ЕГО! ОН ХОЧЕТ МЕНЯ УВЕСТИ, ПОМОГИТЕ!».

Всё то же самое важно помнить, если уводят не тебя, а другого ребёнка. Очень часто после пропажи мальчика или девочки выясняется, что его друзья видели, как чужой человек его уводит, но испугались или, наоборот, ничего не заподозрили. А рассказали обо всём взрослым только потом, когда уже много времени прошло.

ТАК НЕЛЬЗЯ!

Если в этот момент поблизости совсем нет взрослых, а твоего друга кто-то куда-то повёл, НЕ ХОДИ ЗА НИМИ, а СО ВСЕХ НОГ беги туда, где есть взрослые: в ближайший магазин, во двор, где сидят старушки, на детскую площадку, где гуляют мамы, на остановку автобуса.

Не теряй время на то, чтобы найти знакомых взрослых или своих родителей, — хватай ЛЮБОГО и быстро, но чётко говори, что случилось: «Мою подругу увёл незнакомый человек. Они пошли туда, в парк. Позвоните в полицию!». Если тебе показалось, что взрослый не знает, что делать, ищи другого. Если твоего приятеля посадили в машину, главное — соберись и запомни её цвет, марку, номер. Тверди его постоянно, пока добежишь до взрослых, а то от страха всё быстро вылетает из головы. Помни: если действовать быстро, ребёнка ВСЕГДА можно спасти.

Самые плохие случаи — когда поблизости никого нет. Тогда злодей может схватить тебя силой, несмотря на крики, или даже достать нож. Тут уж мало что можно сделать.

ПОЭТОМУ в таких местах, где никого нет, лучше ПРОСТО НЕ БЫВАТЬ.

НЕ НАДО ИГРАТЬ:

НА ПУСТЫРЯХ

ЗА ГАРАЖАМИ

В ПОДВАЛАХ

НА ЧЕРДАКАХ

В ЗАБРОШЕННЫХ ЗДАНИЯХ

В ДАЛЬНИХ УГЛАХ ПАРКОВ

НА СТРОЙКАХ

Если ты гуляешь один, без родителей, убедись, что в КАЖДЫЙ МОМЕНТ в поле зрения есть люди, до которых в случае чего можно добежать или докричаться.

Не гуляй один, держитесь компанией.

Злодеи всегда стараются выбирать одиночек.

В последнее время преступники часто ищут своих жертв в Интернете. Дети общаются на форумах, знакомятся. Там ведь не проверишь, действительно ли с тобой переписывается девочка Катя десяти лет или это взрослый и плохой человек. И некоторые ребята по глупости сообщают собеседникам на форумах телефон, свой адрес, свою фамилию, посылают фотографии, рассказывают, когда и где любят гулять.

И когда на улице к ним подходит чужой человек, он называет их по имени и говорит, что он старый друг их родителей. Ведь он всё знает: и как маму зовут, и в каком доме ты живёшь. Как тут не поверить?

Или даже просто назначает встречу в безлюдном месте: «Я девочка Катя, приходи, поиграем вместе». Ребёнок приходит — а там совсем не Катя и не девочка…

ПОЭТОМУ ВАЖНО ПОМНИТЬ:

если ты общаешься на форумах, НИКОГДА не называй своей фамилии, телефона, адреса. Пользуйся ником. Не сообщай, где обычно гуляешь. Не вывешивай без необходимости свои фотографии. Если делаешь это, подчеркни, что тебе разрешили родители (и на самом деле у них спроси).

Если друг по Интернету предлагает обменяться телефонами, отвечай: «Хорошо, но только если разрешит мама». Помни: злодеи не терпят внимания со стороны взрослых. Если они понимают, что родители в курсе, обычно сразу прекращают общаться.

И НИ ЗА ЧТО не ходи на встречи с интернет-знакомыми без родителей.

Если кто-то тебе предлагает такую встречу, особенно если после твоего отказа он уговаривает, настаивает, угрожает, пытается тебя поддеть («Ты что, маленький, боишься?»),

НЕМЕДЛЕННО сообщи взрослым.

Возможно, это очень опасный человек, который может причинить вред другим детям. О нём нужно сообщить в полицию.

Эта глава — страшная, не спорим. Может быть, после неё тебе будет казаться, что вокруг одни злодеи и они только и ждут, чтобы тебя утащить.

НО ЭТО НЕ ТАК.

Злодеи встречаются очень редко. И не попасться к ним в лапы очень просто — нужно лишь твёрдо помнить всё, что здесь написано. Здесь как раз тот случай, когда важнее всего БЫТЬ ГОТОВЫМ. А это значит:

• НЕ ГУЛЯТЬ В БЕЗЛЮДНЫХ МЕСТАХ ОДНОМУ,
• НИКУДА НИКОГДА НИ ЗА ЧТО НЕ ХОДИТЬ С ЧУЖИМИ ЛЮДЬМИ,
• НЕ САДИТЬСЯ В ЧУЖИЕ МАШИНЫ,
• НЕ ЗАХОДИТЬ С ЧУЖИМ ЧЕЛОВЕКОМ В ПОДЪЕЗД И В ЛИФТ,
• НЕ ПИСАТЬ О СЕБЕ СЛИШКОМ МНОГО В ИНТЕРНЕТЕ И НЕ ВСТРЕЧАТЬСЯ ОДНОМУ С ИНТЕРНЕТ-ЗНАКОМЫМИ.

А если всё же злодей появился — НЕ ТЕРЯТЬ ГОЛОВЫ, не подчиняться, не бояться, а громко ПРОСИТЬ ПОМОЩИ

Типичные ловушки для родителей

Даже если вы стали отцом или матерью совсем недавно, вряд ли вы удивитесь, узнав, что дети приходят в этот мир с удивительной способностью творить зло. Еще до появления на свет маленькое сердце вашего отпрыска было запрограммировано на грех и эгоизм. Склонность человека ко греху такова, что каждый ребенок имеет потенциальную возможность превратиться в чудовище, если дать ему полную свободу.
Склонность вашего ребенка ко греху объясняется библейским учением о первородном грехе. Это значит, что новорожденное дитя не только не ищет Бога и Его праведности, но и не обладает невинным нейтралитетом по отношению к Богу. Появляясь на свет, любой ребенок стремится удовлетворить свои греховные и эгоистичные желания. Кроме того, Священное Писание учит о полной обреченности, показывая, до какой степени человека поражает первородный грех. Хотя грех не обязательно в полной мере проявляется в поведении всех людей, это состояние человека следует назвать полной обреченностью. Даже самая малая частичка личности человека – его характер, разум, эмоции и воля – все поражено грехом или находится в его сетях.

Откровенно говоря, греху не нужно учиться – это врожденное состояние человека. Ваши дети унаследовали греховную природу от вас, вы получили ее от своих родителей, те – от своих, и так эта цепочка связывает нас с Адамом. Иными словами, грех Адама лег несмываемым пятном на всем человечестве. И вина за грех, и состояние развращенности, вызванное грехом, имеют вселенский характер. Апостол Павел пишет: «Посему, как одним человеком грех вошел в мир, и грехом смерть, так и смерть перешла во всех человеков, [потому что] в нем все согрешили» (Рим. 5:12). Далее он говорит: «… Преступлением одного всем человекам осуждение» (ст. 18), то есть, благодаря Адаму, все мы унаследовали вину за грех. Наконец, апостол свидетельствует: «Как непослушанием одного человека сделались многие грешными…», – имея ввиду, что все мы унаследовали развращение, которое принес грех. Даже среди новорожденных нет ни одного невинного.

В свою очередь, это означает, что ваши дети, если им предоставить свободу, будут стремиться ко греху. И нет такого зла, на которое они неспособны, если только их целиком и полностью оставить на откуп самим себе. Возможно, вам трудно это принять, особенно если перед вами новорожденное дитя. Малыши создают впечатление, что они – чистая, драгоценная, детская невинность. Однако не дайте вас обмануть этим пухленьким щечкам, забавной улыбке и блестящим глазкам. Эти детки – ваша миниатюрная копия! И греховность, глубоко пустившая в них корни, жаждет прорасти своими корявыми ветвями и показать себя во всей красе.
Как учение о первородном грехе и полной обреченности может воздействовать на воспитание детей? Прежде чем дать ответ на этот вопрос, я хотел бы показать три типичных родительских подхода, три ловушки, которые уводят родителей далеко от цели воспитания.

Ловушка №1: сосредоточенность на поведении

Многие родители уходят с верного пути воспитания, сосредоточивая все внимание и усилия на поведении ребенка. Здесь нужно действовать особо осторожно. Если сосредоточить все усилия на исправлении внешних поступков, если пытаться предотвратить проступки с помощью угрозы наказания, то в результате ваших действий может вырасти обычный лицемер.

Я не раз был свидетелем такой модели воспитания. Некоторые из моих знакомых христиан полагают, что достигли высот в воспитании детей, потому что научили детей вести себя вежливо в нужный момент, обращаться к старшим по имени-отчеству, не перебивать взрослых, уступать место старшим и т.д. Такое поведение на первый взгляд и на определенное время способно творить чудеса (особенно, когда родители рядом), но такое решение не доходит до корня проблемы полной обреченности человека. Греховное поведение является лишь симптомом греховного сердца.

Ловушка №2: Сосредоточенность на окружении

Некоторые родители стараются контролировать окружение ребенка. Они пытаются свить вокруг него некий кокон, чтобы оградить от дурного влияния. Так, они ограничивают возможность смотреть телевизор, запрещают детям слушать популярную музыку, иногда даже запрещают общаться с теми детьми, чьи родители не придерживаются их философии воспитания.

Действительно, детей необходимо удерживать от зла, нужно учить их мудрости, чтобы они знали, как реагировать на зло. Но этого невозможно добиться, если ты полностью изолирован от окружающего мира. Такой изоляционистский подход порождает наивных, простодушных, уязвимых и беззащитных детей, неспособных постоять за себя.

К тому же, при всем старании невозможно полностью и навсегда изолировать ребенка. Настанет день, когда им придется выйти в мир. И тогда им понадобятся навыки и мудрость, как распознать соблазны сатаны и мира сего и противостать им. Если же вы постараетесь укрыть их от тлетворного окружения, то вам не удастся защитить их от главного врага, который обитает внутри них самих, – от испорченного и лукавого сердца. С другой стороны, завоевав его сердце, вы завоюете и самого ребенка.

Ловушка №3: Сосредоточенность на самооценке

Сегодня в воспитании доминирует подход, нацеленный на повышение самооценки ребенка. Этот метод предполагает, что, если ребенок будет воспринимать себя порядочным, благородным и бесподобным существом, то он не только будет лучше себя вести, но таким же образом будет относиться и к другим. Этот метод превращает самолюбие в добродетель.

На самом же деле, современные попытки повысить самооценку ребенка лишь подливают масла в бушующий огонь. Они лишь поощряют детей, эгоизм которых и так достиг крайне высокого уровня, оправдывать свои претензии, чтобы все было так, как они пожелают. В соответствии с этим подходом, родитель должен во всем уступать своим детям, потому что ребенок имеет право на свободное самовыражение, ведь он не должен чувствовать себя униженным. В результате такой вседозволенности, бесконтрольное поведение только усугубляется и обнажает самые низменные черты человеческой греховности. Если вы хотите, чтобы ваш ребенок стал малолетним правонарушителем, продолжайте подкармливать его самооценку и не исправляйте его, когда он неправ.
Самооценка, основанная на небиблейском восприятии самого себя, отрицает первородный грех и полную обреченность. Библия нигде не одобряет повышенную самооценку, самолюбие или любую другую форму самовозвеличивания. Слово Божье учит отвергать себя, а не любить себя (Лук. 9:23).

Правильный подход: сосредоточенность на сердце

Есть лишь одно лекарство от врожденной греховности ребенка: возрождение, рождение свыше. Иисус сказал Никодиму: «Рожденное от плоти есть плоть, а рожденное от Духа есть дух … [Посему] должно вам родиться свыше» (Иоан. 3:6-7). «Рожденные от плоти», ведомые греховным страстям, ваши дети не имеют никакой силы освободить себя от рабства греха. У них нет Святого Духа, соответственно, нет и способности угодить Богу или быть Ему послушными от всего сердца (ср. Рим. 8:7-8). До тех пор, пока ваши дети не родятся заново (свыше), они мертвы «по преступлениям и грехам» (Ефес. 2:1).

Поэтому главная ваша цель – быть евангелистом в собственной семье. Нужно учить детей закону Божьему, указывать им на потребность в Спасителе и говорить об Иисусе Христе – Единственном, кто может их спасти. И если, воспитываясь в вашей семье, они не осознают потребности в спасении, ваше воспитание оказывается совершенно несостоятельным, а вы оказываетесь негодным духовным лидером. Проповедуйте им Евангелие и просите Бога по Своей суверенной воле дать им рождение свыше.

Здесь важно отметить одну деталь: если вы попытаетесь принудить, заставить или уговорить ребенка произнести молитву покаяния, может статься, он произнесет молитву, в которой не будет покаяния. Рождение свыше – это действие Святого Духа, и спасение вашего ребенка – это вопрос, который окончательно решается исключительно между им самим и Богом.

В воспитании детей нельзя сосредоточиваться лишь на симптомах, оставляя на произвол судьбы вопрос сердца. Если вы постараетесь изменить поступки детей, изолировать их от греховного окружения или раздуть их и без того завышенную самооценку, вы не только усугубите проблему, но и упустите возможность проникнуть в ее суть. Однако, если вы расскажете им о грехе и потребности в Спасителе, если своей жизнью вы покажете пример того, как на практике применяется ваше наставление, то вы сможете пребывать в уповании на Божью благодать во спасение ваших детей.

Воспитание благочестивого ребенка

Одна старая китайская притча гласит: «Одно поколение сажает деревья, а другое укрывается в их тени». Мы с вами все еще пользуемся благами тени от деревьев, посаженных нашими отцами, дедами и прадедами. В каком-то смысле мы еще кроемся в тени их нравственных стандартов и духовных установлений.

Теперь лопата уже в наших руках, а потому мы сталкиваемся с вопросом: «Какого рода деревья посажены нами, под которыми будущему поколению надлежит укрываться от жгучего жара мира, управляемого Антихристом?». Неужели мы оставим наших детей абсолютно беззащитными? Очевидно, что моральные устои, ценности и нравственность нашей культуры разлагаются. Те самые системы, на которых мы основываем свои жизни — извилисты, искажены и напрямую идут в разрез с Божьими предписаниями. Это иллюстрирует наше общество, достигшее крайнего развращения. Наше государство способствует убийству миллионов не рожденных детей, однако, приговаривает человека к шести месяцам тюремного заключения за убийство колибри. Статья в «Ридерз Дайджест» о правах животных цитировала одного крупного специалиста, который превозносил равноправие всех сотворенных существ, будь то крыса, свинья, собака или человек. В статье также утверждалось, что люди, которые поддерживают убой шести миллионов цыплят для приготовления пищи, совершают современный эквивалент гитлеровского геноцида.

К чему мы пришли? Что за нравы и ценности мы насаждаем, тень которых должна будет покрывать следующее поколение? Священное Писание говорит предельно ясно относительно нашей ответственности за детей.

Первое рождение в человеческой истории записано в Бытие 4:1. Адам «познал Еву, жену свою; и она зачала, и родила Каина, и сказала: приобрела я человека от Господа». Обратите внимание, что Сам Господь даровал это дитя. Когда Ева родила Сифа, она сказала: «Бог положил мне другое семя» (ст. 25). Она рассматривала своих детей исключительно как дар от Бога.

Лия была нелюбимой женой Иакова, поэтому, когда Бог благословил ее детьми, она осознала Его милосердное благословение. О Рувиме она сказала: «Господь призрел на мое бедствие» (Быт. 29:32), а о Симеоне — «Господь услышал, что я нелюбима, и дал мне и сего» (ст. 33). Бог послал ей сыновей, чтобы она могла чувствовать любовь с их стороны даже в то время, когда она не получала ее от мужа.

В Книге притчей Соломоновых 23:24 сказано: «Торжествует отец праведника, и родивший мудрого радуется о нем». Но как так бывает, что, несмотря на то, что по Божьему замыслу дети должны приносить радость, счастье, удовлетворение, удовольствие и любовь своим родителям, они вместо этого зачастую становятся для них большим горем? Браки и семьи, которые должны быть наполнены миром, радостью и удовлетворенностью, все чаще характеризуются конфликтами, страхами и разобщением. Дома становятся, скорее, похожими на военные боевые точки, чем на убежища. Мы воздвигаем поколение людей, уязвимых к злым солнечным лучам, незащищенных должным образом при помощи Богом предписанных стандартов для жизни.

Виновный с рождения?

Так что же мы можем сделать, чтобы предоставить нашим детям соответствующую тень? Об этом апостол Павел рассказывает нам Послании к ефесянам 6:4. Но прежде чем затронуть наши обязательства, он обращает несколько повелений к детям: «Дети, повинуйтесь своим родителям в Господе, ибо сего [требует] справедливость. Почитай отца твоего и мать, это первая заповедь с обетованием: да будет тебе благо, и будешь долголетен на земле» (ст. 1-3).

Бог призывает всех детей быть послушными и почтительными. Послушание — это поступки, почтение — это отношение. Однако ни то, ни другое не возникает просто так. Комиссия по Правонарушениям штата Миннесота подтвердила это, когда в далеком 1926 году назначением губернатора был выпущен доклад, в котором говорилось: «Каждое дитя начинает свою жизнь подобно маленькому дикарю. Он полностью эгоистичен и самолюбив. Он хочет то, что он хочет и когда хочет. Свою бутылочку, внимание своей матери, свои игрушки, часы своего дяди и много чего еще. Откажите ему в чем-нибудь, и его охватит ярость и агрессия, которая могла бы быть смертоносной, если бы он не был столь беспомощным. Он испорчен и не имеет ни малейшего представления о нравственности. У него нет познаний и нет развитых навыков. Это означает, что все дети, не только определенные дети, но все дети рождены виновными. Если бы им было позволено продолжить существовать в своем эгоцентричном мире младенчества, потакая любому импульсивному поступку и давая свободно удовлетворять каждое свое желание, то каждый ребенок должен был бы вырасти в преступника, вора, убийцу и насильника».

Писание учит, что дети развиваются в четырех сферах. Евангелие от Луки 2:52 рассказывает нам, что Иисус преуспевал в премудрости (умственно), в возрасте (физически), в любви у Бога (духовно) и у человеков (социально). Когда дети приходят в этот мир, они неразвиты. Их нужно научить просто быть послушными, потому что поступать так, правильно.

Бог оставил обетование долголетия послушным детям при условии, что у них правильное, то есть почтительное, отношение к своим родителям, а почтение — это движущая сила для послушания. Но прежде чем ваши дети начнут вам повиноваться и относиться с почтением, вам нужно их воспитать. Разумеется, ключ к этому хранится в том, чтобы они возлюбили Господа Иисуса Христа и испытывали влияние со стороны Святого Духа. Поэтому это ваша обязанность научить их, как подчинить свою жизнь Богу. Если вы не научите своих детей послушанию и почтению, они разобьют вам сердце.

Книга притчей Соломоновых — это бесценное руководство в этой области. В ней говорится: «Наказания Господня, сын мой, не отвергай, и не тяготись обличением Его; ибо кого любит Господь, того наказывает и благоволит к тому, как отец к сыну своему» (3:11-12). Отец и мать, которые по-настоящему любят своих детей, не побоятся их наказывать. Вот, как нужно это делать: «В устах разумного находится мудрость, но на теле глупого — розга» (10:13). Такая ситуация не подразумевает, что ребенок не обладал правильной информацией, а лишь то, что он отказался ее исполнить. Пока ваше дитя не подросло, мягко, но решительно шлепайте его по «мягкому месту», так вы сумеете быстро подавить его мятежный дух. Поступая таким образом, в итоге вы сделаете и себя, и вашего ребенка гораздо счастливее.

Притчи 19:18 дает следующее предупреждение: «Наказывай сына своего, доколе есть надежда, и не возмущайся криком его». Однажды может быть уже слишком поздно: ваш сын или ваша дочь станут слишком взрослыми, чтобы ожидать от розги хорошего эффекта. Осознаете ли вы, что, не наказывая ребенка, вы фактически желаете ему смерти? Почему? Потому что, когда дети предоставлены сами себе, может случиться все, что угодно. Ваш сын может вырасти, пристраститься к наркотикам и в результате умереть от передозировки. Возможно, ваша дочь, став взрослой, окажется за рулем в нетрезвом виде и разобьется, врезавшись в дерево. Ваш сын может вырасти гомосексуалистом и умереть от СПИДа. Или любой из них может, повзрослев, стать преступником и закончить свою жизнь, будучи застреленным полицейским в каком-нибудь переулке. Наказывайте своих детей, пока еще есть надежда. Потому что альтернатива этому — смерть.

Притчи 23:13-14 ободряет нас словами: «Не оставляй юноши без наказания: если накажешь его розгою, он не умрет; ты накажешь его розгою и спасешь душу его от преисподней». Когда вы используете розгу для наказания своих детей, вы делаете больше, чем спасаете их жизни, — вы спасаете их души.

В Книге притчей Соломоновых 29:17 сказано: «Наказывай сына твоего, и он даст тебе покой, и доставит радость душе твоей». Если вы наказываете своих детей и учите их жить в послушании, они доставят радость вашей душе. Это не так сложно. Установите определенные стандарты, живите по этим стандартам, требуйте, чтобы ваши дети придерживались тех же стандартов, и в вашей старости они будут любить вас, поддерживать и благословлять.

Возьмитесь за лопату

Каким образом вы можете гарантировать, что ваш маленький ребенок, который кажется таким славным и сообразительным сейчас, впоследствии останется таким же и принесет вам радость? Какого рода дерево вам нужно посадить, чтобы его тень обеспечивала защиту драгоценной жизни ребенка от всего, что попытается использовать его слабости. Послание к ефесянам 6:4 содержит повеление: «И вы, отцы, не раздражайте детей ваших, но воспитывайте их в учении и наставлении Господнем». Вот же оно, и в нем нет ничего невозможного. Вы не должны быть детским психологом, посетить тысячу семинаров или скупить в магазине все книги по воспитанию детей.

Вы, должно быть, думаете, что во дни Павла воспитывать детей было легче, что тогда жизнь не была так трудна и запутана. Вовсе нет. Когда в Римском обществе рождался ребенок, его клали у ног отца. Если отец склонялся, чтобы поднять ребенка, это означало, что он признает его и желает оставить. Если же он поворачивался и уходил, то младенца выбрасывали. Обычно нежеланных детей либо выбрасывали на мусорную свалку, либо отдавали на форум, где их забирали люди, которые растили их, чтобы сделать рабами и проститутками. Их мир не сильно отличался от нашего, просто мы имеем медицинские технологии, позволяющие избавиться от детей прежде их рождения.

Несмотря на то, что подобная жестокость немыслима, мне видится, что одна из самых величайших жестокостей, которую могут проявить родители по отношению к детям — это оставить ребенка одного, лишив его возможности развиваться физически, духовно, социально и умственно, как того пожелал бы Бог. Так уж ли сильно вы отличаетесь от отца времен Римского общества, который выбрасывал нежеланного ребенка, если не проводите время со своим дитем и не воспитываете его в учении и наставлении Господнем?

В наши дни нет ничего необычного в том, чтобы оставить ребенка няне, отправить в детский сад или школу, в то время как мать и отец занимаются своими делами, не изменяя своим привычкам. Статья из газеты «Newsweek» рассказывает следующее: «Жизнь родителей такая бурная, что в школах, когда возникают проблемы, их зачастую не могут найти. Одна мамаша уведомила чикагскую школу, что не может раздавать свой неразглашаемый номер всем подряд. По причине сильной загруженности родителей, треть начинающих студентов возвращаются в пустые дома… Некоторые дети поступают в детский садик, не умея читать или даже разговаривать и поэтому их общение с другими детьми строится на ударах и толчках» («Где же родители?». Newsweek. Сентябрь 1990. С. 55).

В той же статье приводятся тревожные данные из Бюро трудовой статистики: «73% матерей с детьми школьного возраста работают вне дома. Приблизительно четвертая часть всех детей до 18 лет живут с родителями-одиночками, и только 7% детей школьного возраста живут в полной семье с двумя родителями, в которой зарабатывает лишь кто-то один» (С. 56). Воспитание ребенка — это обязанность, занимающая полный рабочий день. Вот как матери прошлого поколения взращивали деревья, покрывавшие нас тенью.

У вас может сложиться впечатление, что Павел обращает свое повеление исключительно к отцам (греч. patera). Как правило, этот термин подразумевал мужское главенство в семье, но иногда он использовался в Писании по отношению к родителям (Евр. 11:23). Он заключал в себе отцовское главенство и материнскую поддержку. И мать, и отец должны принимать участие в умственном, физическом, социальном и духовном развитии своих детей.

В своем исследовании, Разгадка подростковой преступности, социологи Гарвардского университета Шелдон и Элеонор Глюик определили четыре решающих фактора для предотвращения в будущем преступности среди несовершеннолетних:

1. Отцовская строгость, справедливость и последовательное наказание.

2. Материнский присмотр и дружеские отношения в течение всего дня.

3. Проявление любви родителями друг к другу и к детям.

4. Семейное сплочение — время, проведенное вместе, мероприятия, в котором участвуют все.

Библия предписывает те же самые вещи.

Не раздражайте детей ваших

Говоря «не раздражайте детей ваших», Павел имеет в виду такое поведение, которое возмущает и огорчает детей так, что они разочаровываются.

Как родители могут раздражать своих детей? Здесь приведено несколько способов:

1. Чрезмерная опека. Если вы на самом деле хотите разочаровать своих детей, огородите их, не доверяйте им и не предоставляйте им достаточно возможностей для развития и независимости. Когда вы оберегаете ваших детей от всех опасностей, вы провоцируете в них раздражение, особенно в тогда, когда они размышляют о том, что позволено их друзьям. Не забывайте, что ваши дети — это люди, которые нуждаются в том, чтобы научиться самостоятельно решать житейские проблемы. Ослабьте немного хватку, и они научатся тем способом, при помощи которого лучше всего учатся все дети — ударяясь об стену снова и снова. Но если вы будете опекать их чрезмерно, вы их разозлите.

2. Лицеприятие. Не сравнивайте своих детей друг с другом. Каждый из них особенный. Каждый — это дар от Бога. Когда вы сравниваете их, менее талантливый или менее популярный из них, будет опустошен. Он или она будут становиться угрюмыми, обидчивыми, замкнутыми и ожесточенными.

3. Завышенные ожидания. Если вы будете постоянно требовать с них все больше и больше, ваши дети так и не смогут испытать чувство удовлетворения от достигнутого результата. Для вас уже никакой результат не будет достаточно хорошим: если они получат «3», вы потребуете «4». Если они получат «4», вы потребуете «5». И, наконец, когда они принесут пятерку, вы все равно останетесь недовольными. Такие родители всегда ищут, к чему бы придраться.

4. Чрезмерное потакание. Если вы будете давать им все, что они попросят, то однажды, когда вы откажете, у них будет истерика. Такое отношение перекочует с ними во взрослую жизнь, но тогда они уже начнут работать. Но что же случится, когда они не получат повышение или прибавку к зарплате, которую, по их мнению, разумеется, они заслужили?

5. Подавление. Постоянно убеждайте их, что они ничего не добьются и что они бесполезны в любом деле. Не воздавайте им должное, ни в коем случае не хвалите их и не проявляйте какого-либо уважения. В конечном счете, вы или уничтожите их начинания, или подтолкнете их искать одобрения в другом месте.

6. Неспособность идти на жертвы. Раз и навсегда оставьте их в покое. Заставьте их самих заботиться о себе. Заставьте их готовить себе еду, самостоятельно ходить за продуктами, покупать себе одежду, самостоятельно передвигаться по городу. Не делайте это за них, вы же не хотите лишних хлопот. Превратите их в рабов, пусть они делают всю вашу работу по дому. Если вы не будете идти на какие-то жертвы ради детей, они затаят на вас обиду.

7. Неспособность учитывать детскую ограниченность. Вы когда-нибудь сидели за столом, когда ребенок проливал молоко, а родители усматривали в этом катастрофу? Или когда ребенок высказывал какое-то причудливое предположение, а родители в ответ сообщали, насколько глупа его идея. Позвольте вашим детям делиться с вами своими нелепыми идеями, не опасаясь попасть под огонь критики. Ожидайте совершенствования, а не совершенства.

8. Пренебрежение заботой. Молодежный пастор нечаянно услышал, как его маленький сын во дворе беседовал со своим другом-соседом. Друг сказал: «Сейчас я должен идти, мы с папой собираемся в парк». На что его сын ответил: «О, а у моего папы никогда нет времени сходить со мной в парк — он слишком занят с детьми других людей». Эта фраза сильно задела чувства пастора, но зато изменила его приоритеты. Не пренебрегайте своими детьми, участвуйте в их жизни.

9. Физическое и словесное оскорбление. Словесное оскорбление, должно быть, не выглядит такой уж очевидной проблемой, как физическое, но подумайте над следующим: ваш язык намного острее, чем язык вашего ребенка. Благодаря большему словарному запасу вы способны легко разделаться с бедным ребенком посредством насмешки или сарказма. Точно так же вы можете побить его благодаря тому, что вы обладаете большей силой. Подобный исход также вызовет в ребенке гнев и негодование.

Воспитание книгой

Мы только что коснулись отрицательного аспекта учения из Послания к ефесянам 6:4: «не раздражайте детей ваших». А теперь рассмотрим положительный: «но воспитывайте их в учении и наставлении Господнем». Фраза «в учении» подразумевает подготовку, которая включает в себя правила и нормы, которые, в свою очередь, вступают в силу при помощи поощрений и наказаний. Вы устанавливаете стандарты и следуете им. А потом учите детей придерживаться их же. Если они следуют им, вы их ободряете, а если нарушают — наказываете. Таким образом вы помогаете им замечать последствия своих поступков.

Слово «наставление» (греч. nouthesia) — буквально означает «вкладывать в ум» и также содержит идею исправления. Подобный тип наставления мы находим в Книге притчей Соломоновых, которая, как мы видели, уделяет основное внимание подготовке и обучению детей. Такая подготовка и обучение подразумевают, что дети будут иметь дело не столько с фактической информацией, сколько с правильным отношением и правильными принципами поведения.

Ключ к правильному учению и наставлению детей находится в слове «Господнем». Все, что родители делают для своих детей должно быть от Него, согласно учению Его Слова, под водительством силы Его Святого Духа и для Его славы и чести. Муж должен любить свою жену с нежностью, жена должна уважать своего мужа, и оба они должны быть чуткими по отношению к воспитанию своих детей как дару Христову. Если вы будете так поступать, дети станут вашим благословением, радостью, опорой и утешением, как то задумал Господь.

Один мудрый отец сказал: «Вся моя семья уже выросла, и дети покинули дом. Но если бы я мог все начать сначала, вот как бы я поступил: При детях я бы особенно проявлял свою любовь к жене. Я бы больше смеялся со своими детьми — над нашими ошибками и достижениями. Я бы больше слушал, причем даже маленьких деток. Я был бы более честен относительно своих слабостей, никогда не претендуя на совершенство. Я бы иначе молился за свою семью, вместо того, чтобы фокусироваться на них, я бы сосредотачивался на себе. Я бы больше делал разных вещей вместе со своими детьми. Я бы больше ободрял их и не скупился на похвалу. Я был бы внимательнее к мелочам, которые показывают заботу на словах и на деле. И, наконец, в итоге я бы делал все это снова и снова. Я бы, точно, больше рассказывал о Боге своей семье: каждую обыденную вещь, которая бы происходила в каждом буднем дне, я бы использовал, чтобы указать им на Бога».

Бог хочет, чтобы наши семьи раскрыли весь свой потенциал и не покрылись плесенью этого мира. Бог не желает, чтобы христианские семьи разваливались. Разве не было бы это прекрасно, если бы мы имели счастливых детей, христоцентричные семьи, где все бы работало так, как задумал Господь? И это возможно, потому что это — Божье обетование! И когда оно начнет исполняться, мир обратит внимание на нас и на нашего Христа!

Как узнать о поведении учителя вашего ребенка в классе?

Многих родителей интересует или волнует вопрос:

«Как себя ведет учитель мего ребенка в классе? Кричит или нет? Веселый или грустный? Внимательный к моему ребенку или нет? Есть ли жаргон и если есть, то какой? Хвалит или нет он детей? » и т.п. вопросы.

 

Так как же об этом узнать? Конечно, вы можете взобраться на крышу соседнего здания и смотреть в бинокль, вы можете выпытывать это у вашего ребенка, что приведет вас к огромной запутанности и вряд ли вы узнаете объективно, что происходит.

 

Одно из решений которое я нашел для себя и рекомендую вам:

 

Ролевая игра в учителя и ученика в классе.

Учитель — ваш ребенок.

Ученик — это вы.

Другие ученики — другие члены вашей семьи.

 

Все очень просто, находите время, мотивируете ребенка поиграть, используете материальную базу (столы, стулья, доска, маркер, тетради, дневники и т.п.), предоставляете ему свободу действий (что очень важно для знакомства с их учителем) и самоей главное — терпение, терпение, терпение, не задавайте по ходу вопросов: «Зачем это делать?!», «Это что ваша учительница так поступает?!», просто будьте ведомы и подыгрывайте малышу. Так же важно иметь такую игру периодически, если вы действительно хотите познакомиться с учителем вашего ребенка поближе (не более того).

 

У вас нет шансов применить на практике этот метод, если вы не играли и не играете с вашим ребенком, не проводите с ним время. В таком случае, предложив ребенку поиграть, вы его испугаете :)

Будьте поближе к детям и дети к вам потянутся!

 

Успехов в знакомстве с учителем вашего ребенка!

Пять способов заставить своих детей ненавидеть церковь

1. Постарайтесь вести себя так, чтобы ваша вера проявлялась только на людях.

Ходите в церковь… во всяком случае, делайте это как можно чаще. Постарайтесь соглашаться со всем, что говорит проповедник, подчёркивая на пути домой, сколь правильны его доводы, особенно в отношении послушания детей, но на этом стоит и остановиться. Не читайте Библию дома. Всё, что вам надо знать, вы услышите от пастора в воскресенье. Не пытайтесь беседовать с детьми о вопросах, которые возникают у них об Иисусе и Боге. Живите как хотите по будням, чтобы дети видели, что двуличность – это нормально.

2. Молитесь только в присутствии других людей.

Молиться нужно только в тех случаях, когда приезжают родственники, перед праздничным обедом, когда кто-то заболел или когда возникает сильная нужда. Помимо этого не стоит беспокоиться. Ваши дети увидят, как вы молитесь, когда присутствуют посторонние, так что нет нужды молиться вместе с ними.

3. Сосредоточьтесь на морали.

Изо всех сил старайтесь требовать от своих детей честности. Объясняйте, что нужно быть честным, но в своей жизни это правило можно не соблюдать – махните рукой на честность с детьми и другими людьми. Гневайтесь что есть мочи на детей, когда они произносят «матные» или «плохие» слова, но смотрите, читайте и пишите всё, что угодно по телевизору, в Фейсбуке и Твиттере. Главное – постарайтесь выглядеть хорошим человеком. Что это значит – другой вопрос, и не такой уж однозначный.

4. Жертвуйте так, чтобы не ущемить себя в потребностях.

Производите много шуму по поводу того, как вы кладёте деньги на церковную тарелку. Подчёркивайте перед детьми важность десятины, но не стремитесь пожертвовать сверх десятой части. Пусть они видят, что вы тратите огромные суммы на то, что вам хочется, не обращая внимания на призыв Писания быть жертвенным.

5. Сделайте церковь приоритетом… до тех пор, пока не возникнет другого интересного занятия.

Вы ведь ходите в церковь всей семьёй, верно? То есть, я хочу сказать, что по крайней мере так вы говорите своим родным и знакомым. Постарайтесь бывать в церкви по воскресеньям. Разве что очень поздно ляжете спать в субботу. Или решите устроить шашлыки, пригласив много друзей. Или захотите посмотреть финал какого-нибудь чемпионата. Или в какое-то воскресенье вам просто не захочется идти… Или… Но вы же ходите в церковь, верно? Так о чём тут ещё разглагольствовать?

 

Томас Уивер – главный пастор церкви “Община Логос” в г. Эдинбург, штат Техас, одной из церквей, основанных благодаря служению Acts29.

Величайшая нужда вашего ребенка

Если вам довелось хотя бы какое-то время попробовать себя в роли родителя, то для вас не новость, что ваш ребенок от рождения обладает удивительной способностью делать зло. Еще до рождения вашего ребенка его сердце уже было запрограммировано совершать грех и поступать эгоистично. Эта склонность к греху такова, что если ее не сдерживать, то в потенциале она способна превратить любого младенца в сущего монстра.

Первородный грех

Порочные наклонности вашего ребенка объясняются библейским учением о первородном грехе. Согласно этому учению, дети рождаются в мир без всякого желания искать Бога и Его праведность. Они вступают в жизнь не в нравственно нейтральном состоянии. Напротив, они с рождения ищут удовлетворения греховных, эгоистичных потребностей. Писание учит абсолютной испорченности человека, что указывает на степень первородного греха. Несмотря на то, что греховность природы не всегда проявляется в поведении максимальным образом, испорченность человека, тем не менее, названа абсолютной, так как во всем его существе — в его характере, разуме, эмоциях или воле — нет ни одной составляющей, которая не была бы затронута грехом или имела бы иммунитет к греховным соблазнам.

Проще сказать, грех — это не что-то приобретенное, а заложенная от природы склонность. Ваши дети унаследовали греховную природу от вас, вы от своих родителей, ваши родители от их родителей и так далее до Адама. Другими словами, из-за грехопадения Адама весь человеческий род был заражен грехом. Порочность и вина носят вселенский характер. Апостол Павел писал: «Посему, как одним человеком грех вошел в мир, и грехом смерть, так и смерть перешла во всех людей, потому что в нем все согрешили» (Рим. 5:12; курсив наш. — Дж. М.). Слова Павла «преступлением одного всем людям осуждение» (ст. 18) означают, что мы унаследовали вину за грех, а фраза «непослушанием одного человека сделались многие грешными» (ст. 19) означает, что мы унаследовали порочность. Исключений нет. Никто не рождается по-настоящему невиновным.

Это означает, что ваши дети, если им дать свободу, непременно последуют по пути греха. И если им датьполную свободу, то нет такого зла, которое они не были бы способны совершить. Возможно, вам трудно с этим согласиться, особенно когда вы думаете о младенцах. Вам кажется, что они — сама непорочность и невинность. Однако нельзя позволить этим милым мордашкам, светлым глазкам и чудным голосочкам обмануть вас. Эти дети — маленькая копия вас! Живущая в их сердцах порочность просто ждет возможности проявить себя.

Как учение о первородном грехе и полной испорченности человека должно повлиять на воспитание детей? Прежде чем ответить на этот вопрос, позвольте мне познакомить вас с тремя неверными подходами к воспитанию детей.

Акцент на поведении

Многие родители терпят неудачу, потому что направляют свои усилия на то, чтобы просто-напросто контролировать поведение детей. Но будьте осторожны! Если вы будете только лишь старательно корректировать внешнее поведение ребенка или предотвращать плохое поведение, используя угрозу наказания, то вы научите ребенка лицемерию.

Я многократно с этим сталкивался. Я знаю христиан, которые считают себя успешными родителями, потому что научили своих детей вести себя вежливо, называть собеседников по имени-отчеству и не заговаривать со взрослыми, пока те сами к ним не обратятся. Несмотря на то, что подобный контроль поведения может казаться весьма эффективным (особенно когда родители рядом), он не решает главной проблемы. Греховное поведение — это всего лишь симптом греховного сердца.

Акцент на внешнем окружении

Другие родители пытаются контролировать окружение детей. Они сплетают кокон вокруг своего ребенка, чтобы оградить его от порочного влияния. Они ограничивают доступ детей к телевизору, запрещают прослушивание современной музыки и иногда даже запрещают общение с детьми, у которых родители иначе смотрят на воспитание.

Я убежден, что необходимо ограждать детей от греховного опыта, но одновременно с этим их нужно учить быть мудрыми и проницательными, когда они сталкиваются лицом к лицу со злом. Они не научатся этому, если будут находиться в полной изоляции. Изоляционистский подход порождает наивных, легковерных, уязвимых детей, которые оказываются беззащитными в этом мире.

Как бы вы ни старались, вы не сможете вечно держать детей в изоляции. Настанет день, когда они выйдут в мир, и тогда им понадобится умение различать сатанинские уловки и соблазны мира, а также мудрость противостоять этим соблазнам. Ограждая их от злого влияния извне, вы забываете про врага внутри них самих — греховное сердце. Если же вы завоюете сердце, вы завоюете ребенка.

Акцент на самооценке

Очень распространенный подход в настоящее время — формирование детской самооценки. Сторонники этого метода предполагают, что если ребенок видит себя хорошим, замечательным, прекрасным, то он не только будет лучше себя вести, но и лучше относиться к окружающим. Этот подход превращает самовлюбленность в добродетель.

Однако на самом деле все попытки современных психологов и родителей поднять самооценку детей только подливают масло в огонь. Это способствует тому, что дети, которые и без того эгоисты, начинают думать, что хотеть делать все по-своему — это нормально. Родители же начинают думать, что они должны считаться с мнением ребенка несмотря ни на что, потому что ребенок имеет полное право на свободу самовыражения, и ему нужно реализовывать это право, чтобы думать о себе хорошо. Все это только увеличивает масштабы бесконтрольного поведения и питает худшие наклонности человеческой природы. Хотите быть уверены, что ваш ребенок вырастет безответственным? Повышайте его самооценку и не исправляйте его, когда он неправ.

Теория самооценки основана на небиблейских представлениях, отрицающих врожденную греховность и абсолютную испорченность человека. Библия никогда не говорит о высокой самооценке, любви к себе или других формах самоцентричности в положительном ключе. Она учит вашего ребенка не любить себя, а отвергнуть себя (Лук. 9:23).

Акцент на сердце

Есть только одно лекарство для исцеления врожденной порочности вашего ребенка — новое рождение, или возрождение. Об этом Иисус говорил Никодиму: «Рожденное от плоти есть плоть, а рожденное от Духа есть дух. …Должно вам родиться свыше» (Ин. 3:6-7). Ваши дети, «рожденные от плоти» с греховными наклонностями, не в силах сами освободиться от уз греха. Они не имеют Святого Духа и поэтому не способны угождать Богу или повиноваться Ему от всего сердца (ср. Рим. 8:7-8). Пока ваши дети не родятся свыше, они мертвы «по преступлениям и грехам» (Еф. 2:1).

Поэтому ваша главная задача как родителей — быть евангелистами в своем доме. Вы должны научить детей закону Божьему, показать им, что они нуждаются в Спасителе и что только Иисус Христос может их спасти. Если ваши дети вырастут без глубокого осознания своей нужды в спасении, то вы как родители не справились с главной своей задачей — быть духовными лидерами для своих детей. Наставляйте их в евангельских истинах и просите Бога совершить в них суверенный труд возрождения.

Хочу предостеречь вас: если оказывать на детей давление, принуждать их или манипулировать ими, чтобы они исповедовали веру, тем самым можно подтолкнуть их к ложному исповеданию. Новое рождение человека — это работа Святого Духа, и спасение вашего ребенка — это вопрос, который, в конечном счете, решается только между ним и Богом.

В вопросе воспитания детей не сосредотачивайтесь на внешних симптомах вместо внутренней проблемы сердца. Если вы будете просто корректировать поведение ребенка, изолировать его от внешнего влияния или формировать у него высокую самооценку, вы не только будете усугублять проблему, но так никогда и не доберетесь до ее корня. Если же вы будете говорить им об их греховности и нужде в Спасителе, если вы сами будете жить так, как учите их, то можете положиться на Божью благодать в спасении ваших детей.

Ребенок заболевает, а ты готов

Чтобы быть во всеоружии в случае болезни ребенка, необходимо запастись некоторыми вспомогательными средствами. С их помощью вы сможете победить болезнь в самом ее начале или же организовать своевременный правильный уход за больным ребенком. Если все необходимое приобретено заранее, не нужно метаться по аптекам и магазинам, оставив дома больного ребенка. Более того, можно сразу же при первых симптомах ОРЗ начать делать «маленькие шаги», чтобы помочь ребенку справиться с болезнью.

Итак, вот какой список я вам предлагаю:

Ингаляторы:

  •  мелкодисперсный ингалятор (небулайзер)
  • бутылка «Баржоми» (для ингаляций через небулайзер)
  • паровой ингалятор (для ингаляций настоями трав и эфирными маслами)

Лечебные травы:

  •  эвкалипт
  • шишки сосны
  • сбор «Элекасол»
  • ромашка
  • отхаркивающий сбор №1 и №2
  • липа

Эфирные масла (имейте в виду, что на некоторые из них возможна аллергия, перед использованием внимательно прочитайте инструкцию):

  • эвкалипт
  • сосна
  • лимон
  • специальные эфирно-масляные композиции для ингаляций

Сода пищевая (для пассивных ингаляций с совсем маленьким ребенком) – сода бросается в кастрюльку с кипящей водой, вы с малышом на руках ходите неподалеку.

Ягоды и варенье для теплого питья:

  • калина
  • малина
  • черная смородина
  • шиповник
  • кизил

Фрукты:

Овощи (мелко режете и раскладываете по всей квартире, особенно рядом с кроватью ребенка):

  • лук (из лука с сахаром получается хороший сироп от кашля)
  • чеснок
  • редька (сок редьки с медом для сиропа от кашля)

Вода (просто питьевая вода, при болезни нужно как можно больше пить и писать, чтобы выводить токсины из организма).

Градусник (электронный и ртутный – те, что на батарейках, могут врать, поэтому иногда стоит перепроверить).

Жаропонижающее:

  • свечи (всегда лучше сиропа, потому что минуют желудок)
  • сироп

Увлажнитель воздуха (один из решающих факторов, влияющих на развитие болезни, – сухая слизистая не может сопротивляться распространению и развитию инфекции).

Спасательные наборы для ребенка (новые игрушки и книжки, чтобы помочь ребенку как можно более позитивно и спокойно пройти период болезни).

Марлевая повязка, если и вы заболели (суть в том, чтобы не выкашливать на ребенка концентрированные порции инфекции; повязка вряд ли поможет избежать заражения, но чем меньше вируса или бактерий получит ребенок изначально, тем лучше).

Физраствор для промывания носа:
Хумер и иже с ним (чем проще будет впрыснуть раствор в нос ребенку, тем лучше, так что упаковка тоже может сыграть роль).

Дорогие родители, будьте во всеоружии. Запаситесь всеми этими «инструментами» заранее. Часть из них, кстати, поможет предупредить заболевание или «убить» его на корню.

Родители, покайтесь! Вам нужен Христос!

Родители, умоляю вас, прийдите к Христу, обретите спасение через Него, чтобы Бог принял вас в Иисусе Христе!

Каждому из нас нужна мудрость и сила от Бога в заботе и воспитании наших детей!

Где брать силы, чтобы с ребенком каждый день общаться!

Где брать силы, оторваться от себя, своих проблем и на глубоком уровне вникнуть в переживания ребенка!

Где взять мудрость и особую сообразительность, чтобы различить, где ребенок говорит правду, а где нет!

Где взять силы, мудрости  и храбрости для разговора с директором, учителем, родителями, обидчиками, участковым милиционером!

Без Бога мы слабы!

Если вы не знаете, как обратиться к Богу, прошу вас, напишите мне письмо, я пастор церкви, у меня 4 детей, я сам все это переживаю и прохожу, Бог поддержка и мудрость нашей семьи!

Пишите: [email protected]

Не оставайтесь одиноки! Спасите своих детей!

 

 

Насилие в школах: ситуация ухудшается

Жестокость во взаимоотношениях между учащимися, агрессивное отношение к преподавателям и техническому персоналу, рэкет, воров­ство, оскорбления и порча школьного имущества — насилие в школе представляет собой одну из наиболее видимых форм насилия в отношении детей. И положение здесь, как пишет газета «Столица», к сожалению, со временем только ухудшается.Рийна Тамм, учитель и классный руководитель присоединившейся к проекту основной школы в Нымме, отмечает, что хотя грубого насилия в их школе нет, нет среди учащихся и мира. Дети изводят друг друга всевозможными дразнилками, и порой это, казалось бы, безобидное явление приобретает патологические масштабы. Больше всего достается (причем друг от друга) ученикам третьих-четвертых и шестых-седьмых классов.

 

«Предотвращение и раннее вмешательство в школьное насилие» — так называется программа, разработанная Союзом защиты детей,  в которой принимает участие шесть столичных школ.

Два года тому назад Кристи Кыйв  из Тартуского университета опубликовала результаты исследования, из которых общественность узнала шокирующую цифру: оказалось, что с насилием в школе сталкивается около трети учеников. По большей части это насилие вербальное — унизительные замечания, крик, оскорбление, издевательства. Однако почти четверть школьников сталкиваются и с насилием физическим, а также с угрозами физической расправы.

Причем, в отличие от физического насилия, последствия которого, как правило, заметны сразу и, что называется, невооруженным взглядом, обнаружить факт психологического насилия гораздо труднее. А отсутствие доверия между учителем и учениками делает эту задачу и вовсе невыполнимой. Ребенок должен знать, что найдет у взрослого поддержку,  и если он видит, что кого-то обижают, то должен отреагировать и сообщить об этом учителю, считает Тамм.

Преподаватель педагогики Тартуского университета Кристи Кыйв  полагает, что внутренний климат школы — один из ключевых факторов в преодолении насилия. Тем более что по своему характеру насилие – процесс скрытый, и восемь из десяти случаев применения насилия «не диагностируются».

Что касается причин любого — в том числе и школьного насилия, то дело тут, по словам специалистов, в желании оказаться выше своего противника на «иерархической» лестнице.

Однако желание это,  убеждена Кыйв, может далеко завести:  «Насилие — длительный и повторяющийся процесс, который порой длится годами, и он несет в себе негативные последствия  как для жертвы, так и для насильника. Постоянное унижение и осмеивание формируют в ребенке комплекс неполноценности, возникает депрессия, человек погружается в себя и перестает интересоваться недружелюбным миром. Мало того — велика вероятность, что и в дальнейшей жизни он будет сталкиваться с унижением, своим поведением как бы провоцируя агрессию. Не менее серьезные последст­вия грозят и насильнику — у него есть реальный шанс на формирование преступного поведения».

Руководитель проекта Союза защиты детей Мари-Лийз Кескпайк говорит, что в той или иной мере насилие, к сожалению, присутствует в каждой школе. Более того — она уверена, что оно становится все более грубым. И если раньше львиная доля случаев школьного насилия приходилась на мальчиков, то сегодня это далеко не так: девочки становятся все более жестокими и неуправляемыми.

Еще одно «новшество» последних лет — насилие сетевое.

Все чаще подростки сталкиваются с такими его формами, как обезображивание чужих изображений в Интернете, угрозы и оскорбления на различных форумах. При этом авторы «проделок» зачастую не имеют представления, какие законы они нарушают, манипулируя чужими данными  и не задумываясь о последствиях.

В программе по предотвращению школьного насилия участвуют: Пяэскюлаская гимназия, гимназия Арте, Таллиннская общая гимназия, гимназия Якоба Вестхольма, основная школа Нымме и Лийвалайаская гимназия.

Суть программы в том, чтобы в ходе лекций и практической деятельности повысить сознательность учащихся и мотивировать их реагировать, не закрывать глаза на насилие.Проект «Борьба с насилием в Таллиннских школах» поддерживает мэрия Таллинна.

Верхушка айсберга

По словам пресс-секретаря  Пыхьяской префектуры полиции Пяртеля-Пеэтера Пере, как правило, информация о насилии в школе не выходит за ее пределы.  Опасаясь за свою репутацию, школы стараются не прибегать к услугам полиции.

Так что можно смело сказать: зарегистрированные случаи школьного насилия — не более чем верхушка айсберга.  Однако даже эта «верхушка» впечатляет: уже с начала 2008 года было подано 29 заявлений о насилии в школе и заведено 10 уголовных дел, причем все они касаются насилия физического. «Урожай» прошлого года — 20 дел, из них 17 по факту избиения, одно вымогательство, одна угроза и  одно тяжелое нарушение общественного порядка.

Кто чаще всего становится жертвой школьного насилия?

Жертвой может стать любой ребенок, но обычно для этого выбирают того, кто слабее или как-то отличается от других. Наиболее часто жертвами школьного насилия становятся дети, имеющие:

• Физические недостатки. Детей с физическими недостатками — носящих очки, имеющих проблемы со слухом или нарушения движения, обижают гораздо чаще.

• Особенности поведения. Мишенью для насмешек и агрессии становятся замкнутые дети и дети с импульсивным поведением. В какой-то мере гиперактивные дети бывают слишком назойливыми, при этом более наивными и непосредственными, чем их сверстники. Они влезают в чужие разговоры, игры, навязывают свое мнение, нетерпеливы в ожидании своей очереди в игре и т. д. По этим причинам они часто вызывают раздражение и получают «ответный удар». Гиперактивные дети могут быть как жертвами, так и насильниками, а нередко и теми и другими одновременно.

• Особенности внешности. Все то, что выделяет ребенка по внешнему виду из общей массы, может стать объектом для насмешек: рыжие волосы, веснушки, оттопыренные уши, кривые ноги, особенная форма головы, полнота или худоба.

• Плохие социальные навыки. Есть дети, у которых не выработана психологическая защита от вербального и физического насилия по причине недостаточного опыта общения и самовыражения. Они легче принимают роль жертвы.

• Страх перед школой. Он чаще возникает у тех, кто идет в школу с отрицательными социальными ожиданиями в отношении нее. Иногда этот страх индуцируется от родителей, у которых самих были проб­лемы в школьном возрасте. Пусковым механизмом возникновения страха могут стать рассказы о злой учительнице и плохих оценках.

• Отсутствие опыта жизни в коллективе (домашние дети). Дети, не посещавшие до школы детский коллектив, могут не иметь необходимых навыков, позволяющих справляться с проблемами в общении.

• Болезни. Существует масса расстройств, которые вызывают насмешки и издевательства сверстников.

• Низкий интеллект и трудности в обучении. Плохая успеваемость формирует низкую самооценку, которая  в одном случае может способствовать формированию роли жертвы, а в другом — насильственному поведению как варианту компенсации.

Должны ли христиане применять физическое наказание к детям, если это запрещают законы страны

Вопрос пастору:

Расскажите, пожалуйста, как в США христиане воспитывают детей используюя принцип писания — Прит.13:24? Сейчас в России набирает силу ювенальная юстиция и в отдельных случаях приоритет интересов ребёнка приводит к их противопоставлению интересам семьи, что вызывает острую полемику в обществе. Родителей запугивают тем, что они не в праве повышать голос на своего ребенка и детей может забрать соц.служба. Насколько я в курсе, в США данный институт власти развит еще сильнее.
Ответ пастора:

Притчи 13:24 представляет очень важный Библейский принцип, упоминаемый во многих других местах Писания. Вот как он звучит:

Прит 13:24 Кто жалеет розги своей, тот ненавидит сына; а кто любит, тот с детства наказывает его.

Воспитание детей является одной из наиболее важных обязенностей родителей. Основой воспитания является Богоцентричное наставление, подробно описанное во Второзаконии 6:4-9.

 

Втор 6:4-9  Слушай, Израиль: Господь, Бог наш, Господь един есть; 5 и люби Господа, Бога твоего, всем сердцем твоим, и всею душею твоею и всеми силами твоими. 6 И да будут слова сии, которые Я заповедую тебе сегодня, в сердце твоем. 7 и внушай их детям твоим и говори о них, сидя в доме твоем и идя дорогою, и ложась и вставая; 8 и навяжи их в знак на руку твою, и да будут они повязкою над глазами твоими, 9 и напиши их на косяках дома твоего и на воротах твоих.

 

 

Самым первым источником воспитания является личный пример родителей в их сердечном и полном посвящении Богу. Следующим шагом является внушение. Родители должны внушать детям истину, т.е. позаботиться о том, чтобы дети могли понять и принять ее практический смысл. Кроме наставления, исходящего из Божьего слова, в ответственность родителей входит еще и тренировка детей в приобретении ими правильных навыков в жизни, исходящими из принципов Священного Писания. Один из основных текстов Нового Завета, освещающих эту тему, говорит об этом так:

 

Еф 6:4 И вы, отцы, не раздражайте детей ваших, но воспитывайте их в учении и наставлении Господнем.

 

Слово «в учении» παιδεία точнее переводится как — Тренинг, образование, формирующее мышление и мораль и использующее для этой цели повеления, наставления, обличения и наказания. (the whole training and education of children(which relates to the cultivation of mind and morals, and employs for this purpose now commands and admonitions, now reproof and punishment).

 

Это слово включает в себя смысл наказания. По этой причине, многие английские переводы, переводят это слово как «в дисциплине».

Некоторые родители, считая, что воспитание не должно быть связано с принуждением ребенка к чему-то даже хорошему, неверно относятся к обязанности формирования в нем правильных навыков жизни. Одной только правильной атмосферы, и своевременного наставления недостаточно для того чтобы выполнить свою ответственность перед Богом в этом вопросе. Родители должны стремиться формировать принципы и поведение своих детей, применяя при этом не только убеждение, но и наказание в определенных ситуациях.

 

Священное Писание много говорит об этом.

 

Прит 29:15 Розга и обличение дают мудрость; но отрок, оставленный в небрежении, делает стыд своей матери.

 

Розга или наказание помогают ребенку получить подсознательную тренировку, помогающую ему правильно относиться к опасности, которую он еще не понимает.

 

Например, когда ребенок выбегает на дорогу, это опасно. Поэтому родители не только говорят ему: «туда не ходи», но и физически удерживают его от дороги. Тогда же, когда ребенок пытается это делать, нарушая их запрет, они наказывают его. Это наказание, приносящее боль, помогает ребенку сформировать рефлекс – если я туда пойду, мне будет больно. Это становится достаточной причиной, чтобы не выбегать на дорогу.

 

Именно в этом отношении розга, соединенная с обличением, дает мудрость. Она подобна прививке, причиняющей боль для того чтобы защитить от большой беды и неприятности.

 

Кроме того, этот термин говорит об ответственности родителей, воспитывать в детях практические навыки, от которых в большой степени будет зависеть их жизнь. Все эти навыки должны исходить из тех или иных принципов Писания, но они, представляют собой практическое применение их, в конкретных сферах жизни.

 

Например, научив ребенка ограничивать свои желания, родители сформируют в нем важнейшее качество воздержания, которое будет крайне необходимо ему в жизни.

 

Или, научив ребенка порядку и дисциплине, они помогут ему эффективно использовать свое время и другие, имеющиеся у него ресурсы.

 

Или, приучив ребенка к труду, родители дадут ему мощный инструмент успеха и благополучия в жизни.

 

Заметьте, каждое из этих качеств, исходит из истины Священного Писания, они должны формироваться в детях еще до того, как они будут достаточно сознательны, чтобы принять Евангелие. Тем не менее, они чрезвычайно важны и полезны в их жизни.  Они помогают ребенку быть более полноценной личностью, что в сочетании со страхом Господним, в котором его воспитывают родители, будет наилучшим средством, помогающим ребенку прийти по Христу.

Что касается законов страны, запрещающих физическое наказание, в большинстве случаев это неверная трактовка этих законов. Чаще всего законы совершенно справедливо запрещают издевательства над детьми и избиение их родителями. Причина появления таких законов в возрастающей безответственности родителей, которые не воспитывая своих детей, срывают на них свой гнев, причиняя им физические увечья.

Мне трудно говорить  о применении подобных законлв в России или Украине, но то, с чем мне приходилось сталкиваться в США говорит, что если родители наказывают детей, без гнева и осторожно, так чтобы не причинить им увечья, это не запрещается, и даже наоборот поощряется соответствующими органами.

 

 

Чому українці бояться усиновлювати дітей?

9 листопада в Інституті Горшеніна відбувся круглий стіл на тему «Чому українці бояться усиновлювати дітей?». Пропонуємо до Вашої уваги стенограму виступів експертів.

Наталія Клаунінг, Інститут Горшеніна: Ми розпочинаємо круглий стіл на тему «Чому українці бояться всиновлювати дітей?» Сьогодні під час дискусії з експертами ми спробуємо зрозуміти, що відбувається з усиновленням в Україні, які тенденції й основні проблеми в цьому питанні.

Пане Павленко, наскільки популярним є зараз в Україні усиновлення?

Юрій Павленко, уповноважений Президента України з прав дитини: Насамперед, всі проведені дослідження щодо проблем, пов’язаних з усиновленням, підтверджуються і говорять про те, що українці не бояться всиновлювати, що українці готові брати на виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського виховання. Це підтверджено дослідженнями і 2005 року, і 2008 року. Нещодавно опубліковані дослідження теж показують, що близько 25% українців готові взяти на усиновлення дитину в сім’ю.

Яка ж є проблема в усиновленні? Насамперед є об’єктивна ситуація, коли не співпадають запити і бажання потенційних батьків-усиновлювачів і реальних дітей, які можуть бути усиновлені. Тобто, переважна більшість українців хочуть всиновлювати дітей до 5 років. Разом з тим в базі даних дітей, які підлягають усиновленню, перебуває 28 тисяч 625 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновлені. Переважна більшість з них – це діти старші десяти років. З них тільки 10% — це діти віком до десяти років. Практично немає запитів українських родин на усиновлення дітей старше 10 років. Ми сьогодні маємо більше півтори тисячі сімей, які чекають на усиновлення дитини до трьох років.

Тому найперше – це зміна культури усиновлення, подолання страху всиновлювати дитину старше 10 років. Я переконаний, що дитина старше 10 років так само хоче і потребує тата і мами. На щастя, такі діти не мають і половини тих проблем, які як міфи передаються із уст в уста, що, мовляв, вже нічого з такими дітьми неможливо зробити. Насправді, на практиці доведено, що дитина, яка потрапляє в сім’ю, отримує любов і підтримку з боку батьків, — така дитина позбавляється дуже багатьох проблем, які має в інтернатному закладі. Отож тут справа не стільки в боязні усиновлення, її насправді немає. Є певний страх всиновлювати дитину старше 10 років. Ключовим є зміна цього сприйняття.

Якщо ми говоримо про ситуацію з усиновлення, то важливо відзначити, що починаючи з 2006 року змінилася ситуація з усиновленням. Починаючи з 2006 року українці стали всиновлювати більше, ніж іноземці. На жаль, до 2005 року іноземці всиновлювали більше, ніж українські родини.

Якщо у 2006 році зменшення кількості усиновлення іноземцями дітей було пов’язане з певними технічними проблемами, зі змінами в структурі державної влади, то в подальші роки за рахунок зростання національного усиновлення, ми бачимо таку ситуацію. Якщо в 2005 році було усиновлено 1419 дітей, то вже в 2009 році – 2381 дитина була усиновлена українцями. Натомість, якщо в 2005 році усиновило 2156 іноземних родин, то вже в 2010 році – 1200 іноземців усиновили дитину. Тобто, сьогодні українці майже вдвічі більше всиновлюють, ніж іноземці. Це перший пункт.

Другий пункт – за останні 5 років дуже динамічно розвивалися інші форми сімейного облаштування – це прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, опіка і піклування. Причому зміни відбулися як в організаційній структурі, так і у відповідальності влади за реалізацію даного права кожної дитини на виховання в сім’ї. Були впроваджені фінансові та інші мотивації і підтримка родин, які всиновлюють або створюють прийомну сім’ю.

Починаючи з 2009 року усиновлена дитина була прирівняна до дитини, яка народилася, з точки зору допомоги – виплати суми при народженні дитини. Крім того, батьки, які усиновили, отримували право на відпустку як відразу після усиновлення, так і щорічно.

Якщо ми говоримо про опіку і піклування, то починаючи з 2009 року введена допомога такій сім’ї – 2 прожиткових мінімуми на дитину, що сьогодні становить майже дві тисячі гривень – залежно від віку дитини.

І якщо ми говоримо про дитину, яка влаштована в прийомну сім’ю, будинок сімейного типу, то така дитина отримує допомогу з боку держави на рівні двох прожиткових мінімумів. Крім того, батьки-вихователі отримують ще грошову винагороду на рівні 35% від цієї суми. Я би не говорив, що це така мотивація, але це допомога такій родині. Необхідність фінансової підтримки такої родини, яка взяла на виховання дитину, є необхідна.

Сьогодні відбувалася нарада з головами районних адміністрацій. Це відповідальна робота органу опіки і піклування, тобто відповідальним за реалізацію права дитини на виховання в сім’ї є голова районної державної адміністрації. І від його наполегливості і відповідальності залежить, якою буде доля дитини, яка осиротіла. Законодавство чітко вимагає від органів влади вжити всіх необхідних і можливих заходів по влаштуванню дитини в сімейні форми виховання – прийомні сім’ї, будинок сімейного типу і так далі. Законодавство чітко ставить цю вимогу перед владою. І лише в крайньому випадку дитина може бути тимчасово влаштована в державний заклад. От коли розуміння цієї статті 6 відповідного закону є чітким, тоді ми досягаємо того, що кількість дітей, влаштована в форми сімейного виховання, є більшою від кількості дітей, яка сиротіє. І така ситуація була в Україні в 2008-2009 роках.

Окремо я хотів би нагадати, що 27 жовтня відбулася нарада під головуванням Президента України, на якій Президент чітко визначив пріоритет – захист прав дітей і влаштування кожної дитини в сім’ю. Це прозвучало як завдання до всіх органів влади, які відповідальні за це.

Я впевнений, що ті негативні тенденції, які, на жаль, виникли у 2011 році, сьогодні при мобілізації відповідальних органів влади, при доброму і сприятливому ставленні суспільства до виховання дитини-сироти, будуть подолані. Крім того, зараз активізувалася робота по реформуванню інтернатних закладів, йде робота спільно з Міністерством фінансів по змінах доБюджетного кодексу щодо запровадження системи «гроші ходять за дитиною», яка би повністю дала відповідь на максимально ефективне використання бюджетних коштів, які виділяються на дитину-сироту, дитину, позбавлену батьківського піклування. І найголовніше – щоб ці кошти насамперед витрачалися на потреби дитини, а не на потреби отримання приміщень чи заробітних плат.

Ще одне питання, яке часто задають – чи не є процедура усиновлення дуже складною? Процедура, яка сьогодні існує по усиновленню дитини, є оптимальною і необхідною, в першу чергу виходячи з інтересів дитини і захисту дитини від можливої помилки.

Проблеми щодо усиновлення дитини сьогодні, як правило, виникають на етапі прийняття рішення в суді, де часто є затягування цього процесу. І проблема є на етапі знайомства дитини і батьків, коли батьки шукають маленьку дитину, а є більше дорослих.

 

Є чітко виписані процедури, терміни і обов’язки посадових осіб, які відповідальні в процесі усиновлення. Від 5 до 15 днів має бути дана відповідь на тому чи іншому етапі. Якщо питання забирає більше часу, то це означає, що цей чиновник не може далі перебувати на своїй посаді. І що важливо – в 2008 році було проведено спеціальне дослідження, як українці ставляться до тих етапів, які є в процесі усиновлення, і до тих документів, які вимагають надавати в процесі усиновлення. Я можу їх перелічити і сказати, як оцінили їх українці, якщо ми виходимо з позицій захисту інтересів дитини.

Довідка про заробітну плату або копія декларації про доходи — 80% українців сказали, що така довідка має бути обов’язково. І лише 13% сказали, що вона не потрібна. Копія свідоцтва про шлюб, якщо особа перебуває в шлюбі – 63% українців сказали, що така довідка повинна бути обов’язково. Лише 28% сказали, що необов’язково. Висновок про стан здоров’я особи, яка всиновлює – 88% сказали, що це має бути обов’язково. Довідка про відсутність психічних захворювань – 94% сказали, що така довідка обов’язково повинна бути надана тим, хто хоче усиновити. Довідка про відсутність наркотичної залежності – 94% сказали, що обов’язково повинна бути. Довідка про наявність або відсутність судимостей – 82%. Довідка про наявну житлову площу та інформація про житлово-побутові умови – 89%.

Тому той перелік документів, який сьогодні вимагається при усиновленні, не тільки фахівцями визнається як оптимальний і необхідний, а й так само визнається суспільством загалом. Надання цих документів захищає в першу чергу дитину. Я ще раз хочу наголосити: не кожен, хто хоче усиновити, може бути усиновлювачем. Тому кожен, хто прийняв для себе таке рішення, повинен неодноразово до нього повернутися в процесі усиновлення. Бо найголовніше – не наразити дитину на повторне осиротіння. Тому однією з вимог до служб у справах дітей, до соціальної служби у справах дітей і молоді є максимальне супроводження батьків-усиновлювачів і окреме звернення до батьків.

Необов’язковим є навчання кандидатів на усиновлення. Але я впевнений, що це в їхніх інтересах. Навчання потрібне для того, щоб знати всі ризики і небезпеки, які чекають на непростому батьківському шляху. Знання всієї інформації зробить батьків сильнішими, а дитину максимально захистить і зробить її щасливішою.

 

Декілька тижнів тому було чергове перевидання за ініціативою громадських організацій відповідної брошурки «Усиновлення: крок за кроком», де є дуже чітка і детальна інформація, виписані всі ризики і виписана вся нормативна база. Тобто, книжка, яка дасть відповідь на всі питання, які хвилюють тих, хто прийняв рішення про усиновлення. Так само рекомендую книжку «Усиновлення: реалії та тенденції» — це результати соціологічних досліджень, де зроблено детальний аналіз того, що думають українці про усиновлення. Це дуже важлива книжка, бо там розвінчуються міфи п’ятирічної давності, які досі переповідаються, і яких в реальному житті сьогодні не існує.

Наталія Клаунінг: Пані Волинець, хочу попросити вас більш докладно розповісти про інші форми влаштування дітей у сім’ю. Наприклад — сімейний дитячий будинок.

Людмила Волинець, екс-директор Державного департаменту з усиновлення і захисту прав дитини, керівник управління забезпечення діяльності Уповноваженого Президента України з прав дитини: Я би хотіла звернути увагу на те, що питання сирітства на карті України неоднакове. Ризик дитини стати сиротою на сході України в чотири рази вищий, ніж на заході країни. Тобто, на заході України до дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, належить 0,5% населення. На сході України – майже 2% дитячого населення має статус дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

 

 

Найбільш сирітською областю в Україні є Миколаївська область, де кількість дітей-сиріт становить 2,2%. Відповідно, актуальність проблеми в регіоні пов’язана з тим, яка кількість дітей є позбавленими батьківського піклування і яка кількість з них можуть бути такими, які усиновлені.

Не всі діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування підлягають усиновленню. Це дуже професійна тема, але для того, щоб зникла ціла низка міфів, які існують в державі, хочу сказати, що думка про те, що будь-яка дитина, яка перебуває в закладі, є дитиною, яка може бути усиновлена, помилкова. Ви всі розумієте, що основними причинами сирітства є смерть батьків, і в даному випадку дитина підлягає усиновленню. Друге – асоціальна поведінка батьків. Якщо такі люди рішенням суду позбавляються батьківських прав, то така дитина підлягає усиновленню. Але ще є не менш важлива складова – це коли батьки відбувають покарання в місцях позбавлення волі.

 

 

До речі, ми недавно проаналізували ситуацію і з’ясували, що у нас сьогодні третина сирітства в державі обумовлена тим, що батьки відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Як правило, це мами. Ви, мабуть, задасте питання: а де тато? Тут так само цікава ситуація. На сході країни кожне третє новонароджене дитя не має офіційного батька. Тобто, він не зареєстрований. Якщо є тільки мама і з нею сталася трагедія, вона потрапила в місце позбавлення волі, що тоді чекає дитину? Сирітство. Але це є те сирітство, яке не дозволяє дитині бути усиновленою. Бо те, що жінка відбуває покарання за вчинений злочин, не означає, що хтось має право усиновити її дитину.

Таким чином, в державі з 98 тисяч дітей (за поточними даними – 96 тисяч) одна третина підлягає усиновленню, дві третини не підлягають усиновленню. Але у кожної з цих 98 тисяч дітей є право виховуватись в сім’ї. Якщо дитина не може бути юридично усиновлена, у неї повинна бути інша можливість потрапити в сім’ю. І власне для цього в державі розвиваються прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу.

Це дуже потрібно, якщо ми хочемо якимось чином припинити спадковість сирітства. Бо, на жаль, ми й зараз свідчимо про те, що сирітство є спадковою річчю. Наприклад, мама виховувалась в інтернатному закладі, вийшла з інтернатного закладу, хто перший обняв – той найкращий. Народили дитину. Мама не знає іншого соціального досвіду, не навчена жити. Дитина пішла по системі закладів так само, як і мама. Тобто, у нас сирітство у деяких сім’ях стало поколінним явищем. І це треба якось розривати.

На наш погляд, дитина мусить рости в сім’ї. Немає іншої альтернативи. Дуже часто нам телефонують колишні випускники інтернатних закладів і кажуть, що не ображайте інтернати, бо це ті заклади, які поставили нас на ноги, це ті заклади, які нас забезпечували. Ніхто не хоче сказати, що інтернати – це в принципі неможлива форма виховання дітей-сиріт. Це не так. Але це та форма, яка не дає дитині всіх тих знань і вмінь, які дитина мусить мати. Не тому, що там працюють погані люди, хоча насправді багато порушень прав дитини відбувається в інтернатних закладах. Інтернати повинні бути зведені до мінімуму, тому що інтернат ніколи не дасть тих знань, які нам з вами забезпечують щасливе і успішне доросле життя. Ці діти цього не мають. Це важливо розуміти, якщо ми хочемо це перервати.

 

 

Це діаграма, яка показує, як розвивається в Україні система прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу, це форма виховання для тих дітей, які не мають права будуть усиновленими.

Якщо до 2005 року фінансування прийомних сімей і будинків сімейного типу проводили з місцевого бюджету, вони фактично не розвивалися. Ніколи в місцевому бюджеті не було грошей, щоб сироту забезпечити фінансово. З 2006 року, коли було прийнято рішення про фінансування з державного бюджету, і до сьогодні всі ці сім’ї фінансуються з державного бюджету, за виключенням кількох місяців в цьому році – на жаль, там відбувся збій у фінансуванні. Але в принципі за весь цей період створені умови для розвитку і створення тих сімей, які беруть на виховання дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. На останній нараді за участю Президента було відмічено це падіння 2009-2010 років, а в 2011 році очікується ще гірше падіння, і Президент висловився дуже негативно щодо цього.

Пов’язане це з тим, і про це було сказано у виступі Президента, що державним службовцям сьогодні не вистачає вмінь і знань працювати з мамами. На загал, державний службовець звик працювати в режимі «я юридична особа – ти юридична особа», тобто, я голова районної адміністрації або начальник служби, а ти директор інтернату. Коли ж приходить людина із статусом «мама», працювати з нею складно. І мами ведуть себе не як директори. Якщо дитині треба поступати в інститут, то їй потрібна підтримка або, наприклад, не виплачують кошти. Тому одна з проблем – в якийсь момент державні службовці (не всюди, правда) відчули складність роботи з прийомними сім’ями. Як тільки вони зрозуміли, наскільки це важко, то відразу виникло питання «А нащо це робити?». На нараді у Президента була розкритикована практика роботи 283 територій України, які за минулий-позаминулий рік не влаштували жодної дитини в прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу, відправляючи всіх дітей на інтернатну систему. Це простіше, ніж створювати сім’ї.

Сподіваємося, що після критики Президента позиція повернеться в статус позитиву. Тим більше, що попри всю скруту, державний бюджет отримує достатньо коштів для розвитку і усиновлення, і прийомних сімей, і дитбудинків сімейного типу.

Вікторія Герасимчук, керівник проекту «Ничейный малыш» на LB.ua: Скоро буде півроку як ми реалізуємо проект «Ничейный малыш», який спочатку задумувався саме як проект по усиновленню. Ми почали їздити по дитячих будинках, по прийомних родинах, дивитися, як вони живуть.

Після того, як ми познайомилися з Павлом Гладченком, наш проект трохи змінився. Ми зрозуміли, що можна допомагати не лише тим дітям, які проживають в прийомних родинах. Допомагати можна й тим дітям, які зараз живуть в інтернатах. І допомагати їм можна не лише грошима чи привезти їм пакет своїх речей. Це така собі допомога. Не скажу, що це погано. Це добре хоч би тому, що люди відчувають якусь потребу допомогти, це для них добра справа. І дітям приємно, що хтось про них турбується. Але ми зрозуміли, що допомагати дітям можна своєю увагою, своїм серцем, і тоді в цьому проекті ми почали більше писати про дорослих дітей, які потребують саме дружньої допомоги від старших людей, які можуть цю допомогу надати.

Власне, проект Павла – це проект наставництва, коли люди не всиновлюють дітей, офіційно ніяк не реєструють з ними стосунки, але обирають дитину з допомогою фахівців, проходять курс навчання і в майбутньому товаришують з цією дитиною, допомагають їй отримати певні життєві навички, які вона не отримує в родині, оскільки, як вже було сказано, дітей після десяти років всиновлюють дуже рідко.

Ми були здивовані тим, як багато людей хочуть допомагати. Звісно, не всі, хто хоче, допомагають. Але це бажання дуже велике. І те, що було сказане, що 25% готові всиновлювати, то допомагати готові ще більше людей. Якщо ми будемо постійно нагадувати про те, що є така можливість.

Майже відразу після того, як ми почали публікувати історії дітей, знайшлася жінка, яка просто допомогла дівчині з інтернату, яка тільки вступила на навчання в Києві, влаштуватися в гуртожиток. Вона її зустріла, привезла на машині, вирішила певні питання з комендантом. На перший погляд, це дрібниці. Але дитина вже відчуває, що вона не сама.

Наш проект направлений на те, щоб кожен зробив хоч би мінімум чи навіть більше. І щоб від цього якомога більша кількість дітей отримали максимальний зиск.

Павло Гладченко, голова програми наставництва благодійного фонду One Hope: Єдине, що я хочу доповнити, що я є також дотичний до всиновлення, тому що крім того, що я керую проектом наставництва «Одна надія», я ще є співзасновником і членом управління Альянсу «Україна без сиріт». Це якраз та організація, яка видала ту книгу, яку представляв Юрій Олексійович. Альянс «Україна без сиріт» займається питаннями всиновлення і ставить за мету, щоб всі діти в Україні були всиновлені і не жили в інтернатах.

Проект наставництва «Одна надія» був створений спільно з Київською службою у справах дітей, розроблений і вже півтора роки апробований в Києві та деяких закладах Київської області. Наразі ми маємо більше 70 наставників, які ходять до дітей в інтернат, спілкуються з ними, товаришують з ними, іноді забирають їх на вихідні.

Цей проект якраз направлений на дітей, які не мають можливості бути всиновленими. Тобто вони через певні обставини – це може бути вік, здоров’я, родичі, які не дають можливості усиновити або інші якісь моменти, — не можуть бути всиновлені. Але ці діти через рік-два-три повинні йти в самостійне життя і, як показує практика, якщо ці діти не мають людей, які їм допоможуть становитися в тому житті, то вони падають. Вони не можуть отримати освіту, вони не мають житла і так далі. Врешті-решт, такі діти стають безробітними або проблемними членами суспільства. Саме щоб допомогти цим дітям, був створений проект наставництва «Одна надія». Ми шукаємо людей, які не мають можливості всиновити дитину, але хочуть щось зробити для тих дітей, які перебувають в інтернатах. Наприклад, стати товаришами чи друзями.

Але ви знаєте, коли ми почали працювати, ми стикнулися з таким несподіваним явищем як бонус. Частина людей, які спочатку стали наставниками, врешті-решт забрали дітей з інтернатів. Дехто всиновив, дехто взяв опіку над дітьми. І це дуже приємно. В принципі, ми на такий результат сподівалися.

Сьогодні розробка програми наставництва в Києві завершена. І ми готові передати цю програму в інші регіони, іншим організаціям, фондам, благодійним структурам, яких в Україні сьогодні дуже багато. Багато людей, організацій, громад ходять до дітей в інтернати, щось роблять, але в більшості випадків це може бути фінансова допомога. Приносять, наприклад, плазмовий телевізор або іграшки. Але що бажають більш за все діти? Діти хочуть спілкування, уваги, любові, піклування. Керівництво або співробітники інтернатних закладів (навіть якщо вони найкращі люди) не можуть дати це кожній дитині, яка знаходиться в інтернаті.

Я говорю не лише як керівник проекту наставництва або член Альянсу. Я представляю ще третю сторону – дітей, які проживають в інтернатах. Тому що я сам в 6 років залишився без батьків і виховувався в інтернаті в Миколаєві. Тому я не з чуток знаю, як жити в інтернаті і як жити після інтернату. Як підніматися, отримувати освіту, створювати сім’ю, вирішувати питання з житлом і працювати. Це дає мені можливість говорити від імені дітей-сиріт, які зараз знаходяться в інтернатах України. А таких налічується більше 28 тисяч. До 30 тисяч статусних дітей. А ще є багато нестатусних дітей, тобто дітей з проблемних сімей, які мають живих батьків, але все ж перебувають в інтернаті. Ці діти насамперед потребують усиновлення.

Мені дуже приємно те, що казала пані Людмила, пан Юрій. Я готовий підписатися під кожним вашим словом. Саме той посил, який зробив Президент України, є дуже важливий, тому що наша держава – більш президентська, ніж парламентська. І коли Президент робить такі заяви – це дуже важливо. Ми повинні змінити цю систему, діти повинні жити в сім’ях.

Хочу продовжити ту тему, яку підняв Юрій Олексійович. Він озвучив декілька проблем, які не сприяють усиновленню. Ви говорили про вік. Що саме діти, які досягають віку 10-12 років і старше майже втрачають можливість бути всиновленими. Ще один момент – здоров’я. Наші люди хочуть всиновити здорових дітей. Третє – це бюрократичні перепони. Я це кажу з особистого досвіду. Особливо це актуально тоді, коли люди намагаються забрати дитину з інтернату. Іноді це бувають перепони з боку інтернатів. Ми співпрацюємо з інтернатами, там дуже хороші люди. Той інтернат, в якому я виховувався, був одним з найкращих. І керівник цього інтернату була дуже хорошою людиною, яка робила все для дітей. Але ж система побудована таким чином, що ці люди мають боротися за свої робочі місця. А їхні клієнти – це діти, які виховуються в інтернаті. Тобто, тут є конфлікт інтересів.

З одного боку, ми розуміємо, що мають діти бути в сім’ях. Але ж залишаються тисячі людей, які там працюють. Особливо у зв’язку зі змінами, що гроші будуть ходити за дитиною, це стане ще більш актуальним для інтернату. Бо коли інтернат втрачає дитину – він втрачає фінансування. Тому треба щось з цим робити.

Хочу навести один позитивний приклад. Я вивчав досвід одного інтернату в Ярославлі, в Росії. Коли цей інтернат розформувався, його працівники на базі цього закладу створили центр допомоги – супровід сімей, які розібрали дітей з інтернату. І люди залишились при робочих місцях.

Ми очікуємо саме таких результатів. Щоб жоден працівник інтернату не був ображений.

Але ще є проблеми не лише з боку закладів. Ще є проблеми зі службами, з місцевими органами, тому що людям іноді дуже важко оформити документи.

Перепрошую, що я знову скажу про себе. Але я просто хочу навести наочні приклади, як воно працює. Я вже 11 років перебуваю в шлюбі, маю двох дітей. І приблизно рік тому ми з дружиною вирішили створити прийомну сім’ю. Ми пішли на навчання. Це зайняло дуже багато часу. Понад рік часу пройшло з моменту подання нашої заяви. Нам кілька разів доводилося оновлювати документи, включно з медичними документами. Врешті-решт, ми пройшли тренінг, отримали рекомендацію. Нас визнали як сім’ю, яка спроможна і співпадає з тими критеріями, які необхідні для створення прийомної сім’ї. Але через один нюанс – прописку – виникли проблеми. Ми прописані в одному місці, а проживаємо в іншому. Нам почали говорити, що йдіть в ту службу, в іншій службі сказали: «Ні, вам треба в іншу службу» і так далі. Потім наступає такий момент, що ти сідаєш і думаєш: а чи воно мені треба? Стільки воно забирає енергії, зусиль, нервів, що багато людей в цей момент можуть сказати ні.

В цій ситуації я не хочу використовувати слово «спростити», тому що всі ці довідки потрібні. Ми маємо оцінювати всіх тих людей, щоб діти потрапляли в нормальні сім’ї. Але треба якось сприяти, допомогти і полегшити процес оформлення документів і всі ці бюрократичні перепони прибрати.

Дуже часто люди не знають, як всиновити дитину, як вирішити ці бюрократичні питання. Ще однією з перепон є відокремленість громадян від дітей-сиріт. Дуже часто люди бачать або чують інформацію про ту чи іншу дитину, але вони не знають, як з нею зв’язатися. Саме проект наставництва має на меті завести десятки, тисячі дорослих людей в інтернати, щоб вони познайомилися з дітьми.

Хочу зацитувати пані Людмилу. На одному з круглих столів ви наводили таку інформацію, яка мені дуже запала в душу. Ви говорили про те, що хворих дітей не всиновлюють. Але у випадку, коли люди знайомі особисто з цими дітьми, то тоді хвороба не є перешкодою для всиновлення.

Якщо навіть присутніх тут осіб запитати: «Хто готовий всиновити дитину?». Якщо хтось підніме руку, то це означатиме, що ця людина роками йшла до цього рішення. Це не буде спонтанне рішення. Але коли я спитаю цю людину, чи готова вона приділяти одну годину в тиждень для конкретної дитини-сироти, приїжджаючи до неї в інтернат або забираючи її додому на вихідні. Або просто взяти і повести її в зоопарк, в театр, в кіно. Провести час з дитиною. Це ж набагато простіше, правда? Багато таких відносин в кінцевому результаті можуть скінчитися сімейною формою усиновлення або опікою. Але навіть якщо так не станеться і дитина вийде в самостійне життя, то в цієї дитини буде особистий друг, якому дитина буде довіряти, з яким може порадитись, отримати допомогу. Тому що всі ми, коли ми шукаємо роботу, звертаємося до наших друзів, родичів, знайомих. А діти, які виходять з інтернату, не мають цього соціуму. Тому вони потребують цих наставників.

Людмила Волинець: Я би хотіла підтримати тезу про те, що усиновлення апріорі не може бути простою процедурою. Уявіть собі, що завтра ви стикаєтесь з дитиною, яка післязавтра повинна стати рідною. Це дуже складний психологічний процес.

Я б хотіла звернутися до всіх тих, які закликають спростити систему. Пропоную розділити цю тезу на дві складові частини. Це коли погано працюють держслужбовці і не організовують навчання. Погано працює чиновник – це одна проблема.

Спростити загалом систему – це друга проблема. Хочу всім вам нагадати: коли ми говоримо про спрощену систему, ми забуваємо про те, що як тільки ми отримуємо інформацію про недбале ставлення до усиновленої дитини, то будь-який пересічний громадянин, журналіст, звичайна людина – всі ставлять питання: нащо ж ви так запросто роздаєте дітей? Чого ж ви до кінця не перевірили?

Державну систему усиновлення нема куди спрощувати. Інше питання, що треба забезпечити абсолютно нормальну роботу державних службовців. Тому не вимагайте, будь ласка, спрощення системи. Завтра ми будемо мати абсолютно зворотній ефект. Прийдуть ті люди, яким не треба, не варто і не можна всиновлювати дитину. Такі люди в суспільстві теж є.

До речі, себе я також відношу до цих людей. Мені не можна усиновлювати дитину, не брати в прийомну сім’ю, бо з тим режимом роботи, який у мене є, я буду для дитини тільки шкідлива. Кожен повинен робити те, що він може зробити найкраще. Тоді діти будуть щасливіші.

Юрій Павленко: Ми вимагаємо від органів влади чітко виконувати свої обов’язки у відповідності до законодавства. І не змушувати кандидатів в батьки-усиновлювачі бігати за чиновником. Наша вимога – і сьогодні, і тоді, коли ми працювали в Міністерстві – що чиновник повинен бігати за кожними потенційними батьками і створювати їм умови.

Однак один наголос я хотів би зробити. Коли ми говоримо і про розвиток інтернатів, і про розвиток сімейних форм виховання, то ключовим є те, що ці реформи мають відбуватися з найближчим врахуванням інтересів дитини. Реформа інтернатних закладів не може бути революцією з точки зору негайного закриття всіх інтернатів. Поки буде хоч одна дитина, яка буде хотіти жити в інтернатному закладі, ми повинні їй це забезпечити. І ще раз наголошую: в цих реформах ми також не повинні виходити з інтересів дорослих. Не право дорослого усиновлювати і не право дорослого бути вихователем в інтернатному закладі. Але є право дитини жити і виховуватися в сім’ї. Тому ми говоримо про те, що реформа повинна відбуватися на засадах відповідності найвищим інтересам дитини.

Крім того, коли ми говоримо про інтернати, ми вже сьогодні вимагаємо ліквідувати всі форми дискримінації, які на сьогодні там є, починаючи від назв. Не може в назвах інтернатів вказуватися соціальне походження дитини чи можливі вади або особливості її здоров’я. Тим паче, не можуть бути ці дані в атестатах дітей після закінчення інтернатного закладу. Там повинен вказуватися виключно рівень освіти. Тому будь-яка назва – для сліпих дітей щось там у нас є, для глухих, зі сколіозом. Все це повинно бути змінено, і це наша вимога до Міністерства освіти.

Крім того, ми сьогодні звернулися до Міністерства освіти провести відповідну роботу з вчителями щодо представлення дитини-сироти в класі. На жаль, дуже часто ми стикаємося з тим, що вчитель так представляє дитину класові, що в подальшому це створює конфлікт між цією дитиною і однокласниками. Тому спеціальне навчання вчителя теж є однією з вимог, над якою ми працюємо з Міністерством освіти.

І третій блок питань – це відміна всіх довідок і соціальних паспортів в загальноосвітній школі, які змушені заповнювати діти або їхні прийомні батьки із зазначенням не тільки того, що він є дитиною-сиротою, а й того, хто його колишня мама. Ці пережитки, які дискримінують і принижують гідність дітей, ще з радянських часів зберігаються в системі освіти.

Окремий акцент в реформі робиться на медичні і психіатричні довідки, які сьогодні встановлюються дітям. Ми ставимо завдання про зміну системи роботи, а також роботи медичної комісії, яка дуже часто своїми діагнозами дискримінує сиріт і дає неточні діагнози, що потім блокує усиновлення. Переважна більшість дітей, які є в інтернатах, мають психіатричні діагнози, що часто відлякує батьків. Але я впевнений: якщо провести якісну психіатричну експертизу кожної дитини, то цей діагноз не підтвердиться. І про це говорю не я. Про це говорять психіатри – люди, які професійно цим займаються. На жаль, ця комісія в своєму складі має лише одного лікаря. Всі інші – це спеціалісти іншого профілю, які не можуть робити такі висновки.

Окреме завдання ми також ставимо перед органами місцевої влади. З першого дня, як тільки дитина осиротіла або залишилась без батьківського піклування, потрібно максимально вжити заходів по захисту її майнових і житлових прав, а не повертатися до цього, коли дитина вже набуває повноліття. Сьогодні велика робота спільно з Генпрокуратурою ведеться щодо поновлення житлових і майнових прав дітей. На жаль, факти порушення цих прав, факти пограбування дітей, коли вони незаконним чином позбавляються свого житла, є непоодинокими.

Ще одне велике завдання, яке сьогодні поставлене – це ефективна робота соціальних служб по соціальному супроводу родин, які опинилися в складних життєвих обставинах. Ми сьогодні вимагаємо зміни карального підходу до позбавлення батьківських прав. Ми вимагаємо від органів місцевої влади, органів опіки і піклування зробити все можливе у відповідності до закону для того, щоб допомогти родині і зберегти біологічну родину для дитини.

 

Фото: Макс Левин

 

Ще один момент – це таємниця усиновлення. Вона повинна бути відмінена. Хоча дослідження показують, що тут громадська думка розділилася навпіл. 40% українців вважають, що дитина повинна знати, що її усиновили. 35% вважають, що повинна зберегтися таємниця. Я переконаний, що це теж пережиток.

Дуже важлива ключова позиція – усиновлення в Україні заслуговує на повагу та шану оточуючих. Майже 80% українців вважають, що людина, яка усиновила дитину, заслуговує на особливу повагу.

Журналіст: Пані Людмило, з чим пов’язано те, що на сході України діти більше ризикують залишитися сиротами, ніж на заході країни?

Людмила Волинець: Перша причина – це те, що на сході кожна третя дитина народжується вже без батька. Тобто, як тільки з мамою щось стається, дитина автоматично набуває статус сироти. Друге – карті сирітства відповідає карта дорослої злочинності. Якщо ви накладете ці карти, ви відразу зрозумієте, що вона так само кореспондується. Там, де високий рівень сирітства – там високий рівень злочинності. Чому? Тому що батьки вчинили злочин, потрапили в місця позбавлення волі, а діти залишились самі.

Всім відомо також, що через екологічні проблеми смертність на сході вища, ніж на заході. До речі, по смертності найвищу пріоритетність має Херсонський, Миколаївський та Одеський регіон. Коли я називала Миколаївський район як найбільш сирітський, то там вплив смертності доволі високий.

Діти в даному випадку стають сиротами внаслідок проблем дорослого суспільства. Там, де більше дітей-сиріт – там більше соціальних негараздів. Тому, коли ви чуєте про те, що нам треба подолати сирітство, я категорично виступаю проти цього. Тому що в державі завжди були, є і будуть діти-сироти. Ми ніяким чином не вплинемо на випадки смертності, трагедії і так далі. Інше питання – як до цих дітей ставитися, як про них піклуватися.

Юрій Павленко: Тут також важливими є традиції. Там, де сильніші сімейні цінності – там теж менше сирітства. Якщо говорити про Івано-Франківську область, то це 88% — опіка і піклування. Тобто, рідні і близькі, суспільство дитину не виштовхує з громади. Натомість, якщо взяти Автономну Республіку Крим, то там 54% — рівень охоплення опікою і піклуванням.

Тут ще важлива позиція церкви. Де більш релігійне населення, там менше дітей-сиріт. Тому ми звернулися до всіх релігійних конфесій і спільно з ними започатковуємо ряд програм.

Журналіст: Яких дітей можна всиновлювати?

Людмила Волинець: Діти, у яких померли обоє або єдиний з батьків. Скажімо, якщо дитина народилася і в неї є лише мама і вона помирає, то така дитина стає сиротою, і вона може бути усиновлена. Якщо померли обоє з батьків, то така дитина може бути усиновлена. Якщо батьки або єдиний з них позбавлені батьківського піклування рішенням суду. Якщо батьки визнані безвісно відсутніми. Якщо мати або батько чи вони обоє дали згоду на всиновленням іншими батьками.

Раніше була процедура відмови матері від новонародженої дитини. З 2004 року в Сімейному кодексі написано, що відмова матері від дитини не є праводійсною. Тепер матері не можуть написати, що вони відмовляються від дитини. Такої фрази не існує в правовому полі. Вони тепер пишуть про те, що дають згоду на усиновлення своєї дитини іншими людьми. Загалом, всі ці обставини визначені 905 постановою Кабміну від жовтня 2008 року. Там виписані всі життєві обставини, які дозволяють усиновити дитину.

 

Журналист: Может ли незамужняя женщина воспитывать усыновленного ребенка? Или, например, мать-одиночка?

Людмила Волинець: Є норма в Сімейному кодексі, яка пише, що іноземці, які хочуть всиновити в Україні дитину, повинні бути тільки у шлюбі. Тобто, якщо іноземець є одинокою особою, він не має права всиновлювати в Україні дітей. І це нормально, тому що ми не можемо організувати адекватний контроль за кордоном. Вибачте, але наражатися на небезпеку педофілії і всього іншого – це неправильно.

Стосовно громадян України. Ніколи ніякої заборони по одиноких особах не було і не буде, бо це дискримінація. Якщо жінка має свою дитину і хоче усиновити ще одну – будь-ласка. Але у неї повинні відповідати потребам дитини, яку вона хоче взяти, і рівень матеріальних статків, і житлове забезпечення. На моїй практиці були випадки, коли одинока жінка всиновлювала дитину, а потім приходила просити про фінансову допомогу на цю дитину.

Ще один випадок був, коли жінка прийшла і сказала, що хоче всиновити трирічну дитину з одного інтернату, але їй цю дитину не дають, вимагають хабар. Починаємо з’ясовувати і дізнаємося, що ця трирічна дитина – ВІЛ-інфікована.

Журналіст: Яку допомогу держава виділяє на дітей? До якого віку надається ця допомога?

Юрій Павленко: Незалежно від того, в якому віці дитина усиновлена, після рішення суду дитина і родина має право на отримання одноразової грошової допомоги на рівні допомоги при народженні першої дитини. Якщо я не помиляюся, зараз ця сума становить 12 400 гривень.

Крім того, дається оплачувана відпустка 56 днів відразу після усиновлення. Це потрібно для адаптації дитини в сім’ї. Ще є додаткова відпустка – 10 днів до щорічної відпустки.

Всі ці права – це необов’язково. Батькі-усиновлювачі можуть ними і не скористатися, якщо так захочуть. Бо це є таємниця усиновлення. Тобто, отримання всіх цих допомог автоматично передбачає відмову від таємниці усиновлення.

Якщо говорити про прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу, то кожна дитина отримує два прожиткові мінімуми. Ці кошти передбачаються на забезпечення потреб дитини. Також батьки-вихователі отримують ще 35% від цієї суми на оплату послуг щомісячно. Вся ця допомога надається дитині до повноліття. Але якщо дитина продовжує навчатися на стаціонарній формі, то допомога надається до 23 років.

 

Фото: Макс Левин

 

При формі опіки і піклування дитині надається два прожиткові мінімуми щомісячно. Але опікуни – це родичі, тому ніяка інша сума не доплачується.

Павло Гладченко: Я б ще додав про інші привілеї, які має дитина-сирота. Це можливість безкоштовної освіти і медичне забезпечення.

Юрій Павленко: За дітьми з прийомних сімей зберігаються всі права, які передбачені для дітей, позбавлених батьківського піклування. Діти, які усиновлені, з них вже статус сироти знімається. Вони перестають бути дітьми-сиротами. В цьому є різниця між формами усиновлення. Прийомна сім’я – це до чотирьох дітей, а дитячий будинок сімейного типу – від 4 до 10 дітей.

Журналіст: Дитина, яка підлягає усиновленню, але виховується в прийомній сім’ї або в будинку сімейного типу, і батьки-вихователі або прийомні батьки не хочуть її усиновити, чи може вона бути усиновлена іншими людьми?

Людмила Волинець: Так, така дитина може бути усиновлена іншими батьками. Вона не повинна втрачати цей шанс. Оскільки усиновлення – це найбільш прогресивна форма влаштування дитини. Така дискусія стосується, як правило, маленьких дітей. Дитина потрапила в прийому сім’ю, а через деякий час приходять кандидати на усиновлючів і хочуть забрати цю дитину. У прийомних батьків і батьків-вихователів завжди є пріоритет. Вони можуть цю дитину всиновити, якщо вони не хочуть, щоб цю дитину усиновив хтось інший. Але якщо вони не хочуть усиновлювати цю дитину, то її можуть усиновити інші люди, але, наголошую: не іноземці.

До речі, останнім часом дуже багато дітей відмовляються від усиновлення закордон. Це міф, що діти хочуть закордон. Особливо діти старше 10 років часто кажуть: «Не треба нас віддавати закордон».

Журналіст: Як часто забезпечені люди виявляють бажання усиновлювати дітей?

Людмила Волинець: Такі люди усиновлюють дітей. Деякі такі факти ви знаєте, наприклад,Лілія Подкопаєва. Всі знають, що вона усиновила дитину. Є й інші доволі заможні сім’ї, які усиновлюють дітей, але вони не вважають за потрібне це афішувати. А державні службовці не мають права навіть вам натякнути, хто ці люди. У відсотках я не можу про це сказати, бо ми спеціально це не вимірюємо.

Зрозумійте, що усиновлення – це специфічна річ, яка дуже рідко кореспондуються з малими і великими статками. Дуже часто приходять люди з великими статками і люди з малими статками. Єдине, яких випадків у нас ще не було – це усиновлення дитини з синдромом Дауна. А от ВІЛ-інфікованих усиновлюють.

Журналіст: Коли дитина виходить з інтернату, чи надається їй якийсь гуртожиток чи дитина просто виходить на вулицю?

Юрій Павленко: На жаль, сьогодні це велика проблема. Соціальні гуртожитки для дітей-сиріт сьогодні забезпечують потребу не більше 14% дітей. Наявне житло, яке збереглося за дітьми, це ще 15%. Всі інші діти йдуть невідомо куди. Але значна частина з них потім опиняються в місцях позбавлення волі.

Людмила Волинець: Я хочу нагадати, що 1,6% населення України є сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. З них усиновленню підлягає третина, тобто 0,5%. Навіть менше. На загал до 25% громадян висловлюють готовність взяти дитину на виховання в свою сім’ю. Зіставте 1,5% дітей і 25% сімей.

Юрій Павленко: Навіть є точні дані по 2008 році. Усиновити дитину готові були 14%, стати опікуном – 11%, прийомними батьками – 6%, батьками-вихователями дитячого будинку сімейного типу – 3%. Якщо ми сплюсуємо ці цифри, то отримаємо дуже велику цифру. Скажімо, 6% людей, які хочуть стати прийомними батьками – це більше, ніж реально є дітей-сиріт в Україні. Питання тільки в тому, щоб відсіяти тих, то справді спроможний це зробити, тому що це дуже відповідально.

Людмила Волинець: І ще слід розуміти, що треба не придумувати собі дитину, а брати дитину, яка тебе чекає. У мене до вас велике прохання: суспільству треба пояснити, що діти стають сиротами не тільки і не стільки в пологових будинках. Суспільство уявляє собі, що коли мова йде про усиновлення, то це стосується малесеньких діток. Це неправда. Діти стають сиротами і в 5, і в 7, і в 10, і в 12 років.

Дітей, які стали сиротами в пологовому будинку, раніше було 2 тисячі. Зараз їх є 700. З них 500 – це діти, від яких відмовились батьки в результаті значних вад в здоров’ї дитини.

А люди, які хочуть усиновити, думають, що це обов’язково повинна бути маленька дитина. Просто такі люди виходять зі своїх власних потреб. Усинови – і заміни пологи, тобто, народження. Це неправда. Усиновлення повинне здійснюватись за логікою, що я хочу і можу допомогти дитині.

Коли ми кажемо про американський чи італійський бренд в усиновленні, то там інша логіка в усиновленні – я можу допомогти дитині. До речі, за таким принципом живуть всі наші дитячі будинки сімейного типу, всі прийомні сім’ї. Ми ще маємо проблему з тим, що в прийомну сім’ю хочуть брати більше десяти дітей, але по закону в такій сім’ї не може бути більше десяти дітей.

Я навіть поясню, чому не може бути. Коли ми говоримо про любов до дитини, то кожній дитині повинно вистачити маминого коліна, на яке вона сяде, маминої руки, яка її обійме, маминих губ, щоб поцілувати цю дитину хоч би раз в день. Якщо в будинку сімейного типу буде 17 чи 35 дітей, тоді чим він відрізнятиметься від інтернату, де нема кадрів, а є лише дві особи? Ми відстоюємо право дитини бути досяжною до матері.

Журналіст: Чи є статистика цього року: скільки дітей осиротіло, скільки було усиновлено українцями, скільки іноземцями?

Людмила Волинець: Немає такої статистики. Це поточна статистика. По тих очікуваннях, які у нас є, то в цьому році очікується національне усиновлення на межі 2 тисячі, по прийомних сім’ях і будинках сімейного типу – 1300.

Юрій Павленко: Я хочу нагадати, що відповідальним органом за цю сферу є Міністерство соціальної політики. І слава Богу, що воно нарешті прокинулося і взялося за реалізацію цієї політики. На жаль, дуже довгий час не було жодного центрального органу, який би відповідав за політику усиновлення.

На завершення я хотів би всім подякувати за небайдужість до цієї теми. Окремо хотів би подякувати LB.ua і проекту «Ничейный малыш» за правильний підхід до дітей старше 10 років. Коли я шукаю певну інформацію, то звертаюся до ваших статей, тому що вони грамотно і професійно зроблені.

Людмила Волинець: Хочу теж завершити на оптимістичній ноті і зауважити, що з кожним роком в Україні зростає усиновлення громадянами нашої країни. Мало ще, але зростає кількість дітей, яких усиновлюють українці. Потрошки, але все таки вчимося усиновлювати старших дітей